Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Тим часом писарі склали план замка. Старий управитель на прощання занепокоєно спитав:
— Пробачте мені за сміливість, але чи можу я бути спокійним за бідолашну панночку?
— Так, пане, і за неї, і за себе. Ми не чіпаємо мирне населення.
Повернувшись на КП, капітан Медря і обидва молодші лейтенанти відразу зайшли до підполковника Барбата. Начальник штабу, уважно розглянувши план, теж погодився, що в замку і його прибудовах розмістяться всі відділи та служби КП. Він сам поділив приміщення, а потім наказав готуватись до переїзду.
— А як бути з гувернанткою, пане підполковник? — запитав Медря, виходячи від начальника штабу.
— Якщо її божевілля полягає тільки в цьому, то я не проти. Хай зостається в замку.
Наступного дня весь КП дивізії розмістився у графському замкові.
РАНКОВІ КОНЦЕРТИ ПАННОЧКИ ГУВЕРНАНТКИ
Шифрувальний відділ розмістився на першому поверсі у просторій кімнаті, яка для колишніх мешканців замка правила за більярдну. Однак столи, як і інші меблі, передбачливий граф приховав. З вікон, які виходили в парк, крізь стовбури столітніх дерев виднілося спокійне плесо ставка.
На фронті напувало затишшя. Роботи в шифрувальників не було, і вони проводили час у розмовах. Про що тут тільки не говорили! Хто згадував пригоди з шкільного або студентського життя. Інші розповідали про дійсну службу в армії. І всі разом відкопували в пам'яті давно забуті масні анекдоти або подробиці якихось подій, що відбулися раніше на КП.
Безперервно базікаючи та палячи цигарку за цигаркою, хлопці не раз згадували й ім'я Улі.
Хоч слова, що їх виголошували шифрувальники на його адресу, було б не зовсім приємно чути йому самому, однак виникали вони не з почуття заздрості чи злості, а, навпаки, із загальної симпатії, якою користувався Михай.
— Цей Уля наче сам чорт!
Так коротко, хоч і фамільярно, визначалися ступінь і межі їхнього захоплення. Ці слова звучали б грубо для людей, віддалених од фронту на тисячі кілометрів. І можна напевне сказати, що якби шифрувальники через кілька років знову зустрілися і за склянкою вина згадали війну, то Бурлаку Александру, — кому й належав цей вислів, — посоромився б його повторити. Але зараз вони воювали. Та зрештою, кому не відомо, що на фронті солдат, навіть найінтелігентніший, грубішає, його лексикон стає вульгарним і непристойним.
Факт, який спричинився до того, щоб невиправний «бабій» Уля виріс в очах хлопців, був його виклик до штабу армії нібито для роботи в шифрувальному відділі «Орла».
От як пояснив Михай своє повернення в дивізію:
— З'явився я до пана полковника Павлопола. Зустрів він мене дуже привітно, запитав, чи не бажаю працювати в них. Сказав, що чув про мене тільки хороше. Напевне, мав на увазі мою вправність у шифрувальній справі.
— Авжеж!.. До них, мабуть, ще не дійшла твоя слава донжуана, — пожартував Мардаре.
— Не мабуть, а таки певно, що не дійшла, хоч ви всіляко намагаєтеся скомпрометувати мене. Але хіба тебе не цікавить, що я відповів Павлополу?
— Ще й питаєш?
— Пане полковник, — сказав я йому, — якщо це наказ, то мені не зостається нічого іншого, як підкоритися. Коли ж ви тільки пропонуєте, тоді дозвольте сказати, що хоч це й робить мені честь, однак я б хотів зостатися в дивізії. Я вже встиг звикнути до мого начальника, пана капітана Смеу, а також до хлопців, які мені дуже полюбилися.
— І що ж відповів тобі на це полковник Павлопол? — поцікавився Пеліною.
— На мить замислився, а тоді й погодився.
— Ну, що я вам казав? — повернувся Бурлаку до інших. — Цей Уля наче сам чорт!
Насправді все це відбулося зовсім інакше. Михай і справді побував у штабі армії. Він супроводжував туди ксьондза.
Того дня, коли фронт знову посунувся, а КП дивізії вибрався з містечка, капітан Георгіу та Уля затрималися ще там. Ксьондза заарештували в останню мить. Спершу він божився, запевняючи, що до нього не приходив ніякий румунський солдат. Проте, коли йому сказали, що того солдата затримано і він в усьому признався, ксьондз зразу ж пом'якшав.
— Два дні перед тим, як ви мали зайняти село, — заговорив він, — до мене з'явився літній поважний пан. Його прислав один мій наставник по церковній ієрархії. Розраховуючи на мої патріотичні почуття, цей пан попросив виконати невеличке доручення. Я мусив був передати одному чоловікові у формі румунського солдата ключ, схований у молитовнику. Він зразу попередив, щоб я нічого більше не розпитував, бо йому заборонено щось говорити. Та й мій наставник нібито запевняв його, що я не виявлятиму великої цікавості… Повідомивши ще приміти того посланця, якому я мав дати ключ, незнайомий пан подякував мені та й пішов. І того ж таки вечора, коли ваші війська зайняли містечко, цей солдат прийшов, і я віддав йому ключа. Оце й усе. Не знаю, хто він. Прізвище його мені не відоме. Та я, мабуть, і не впізнав би його, якби побачив ще раз.
— А чи думав ти, панотче, як зветься те завдання, що ти його виконав з такою ретельністю? — запитав Уля.
— По-вашому, шпигунство?
— А хіба ні?
— Патріотичний вчинок, коли хочете знати. Хочу уточнити, що, виконуючи це доручення, я керувався не лише патріотичним почуттям. Ви ж, як солдати, підкоряєтеся наказам своїх начальників. Ми, служителі церкви, теж воїни, воїни армії Христової. Як рядовий цієї армії, я одержав наказ свого наставника і не міг його не виконати. У нас теж дисципліна…
— І це все, що ти можеш сказати, отче?
— Абсолютно все!
— Про що ви ще говорили з тим
