Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
— Не турбуйся, Некулай. Мені здається, радіо тобі вже подобається. Правда?
— Авжеж!.. Страшенно подобається!..
— Коли так, то сідай і слухай! — І сержант Пелімару, який саме закінчив прийом радіограми, упіймав невідому станцію, що передавала морзянку.
Некулай присів на краєчок стільця і, роззявивши рота, слухав, як зачарований.
— Ти все розумієш, пане сержант? Що ж воно говорить?
— А ось що: «К. Ж. О, передачу закінчено! Відповідай, чи зрозумів ти мене?»
— Що ж означає?.. Ніяк не можу вимовити те слово.
— Це позивні… Кожна станція має свої позивні.
— Чи ти ба, а мені це й на думку не спало б. Я думав, що лише полки мають… поз… ні, не вимовлю я цього… А «стації», мабуть, теж… Ти, пане сержант, де навчився цокати по радіо?
— В армії. Відколи призвали, працюю радистом…
— Гм! А якщо, дасть біг, війна скінчиться, що ж тоді робитимеш? Покинеш цю службу?
— Так! Маю дома трохи земельки, засіватиму її.
— А якби ти не захотів їхати в село, то чи заробив би собі на хліб цією професією? Мабуть, вона годиться лише в армії?
— Гей, Некулай, та невже ти не знаєш? Це ремесло в пошані. Ось, наприклад, Григоре — радист з Бухареста.
Телимбу глянув на того хлопця і несміливо вимовив:
— Тільки не прогнівись, пане, я хочу запитати щось!
— Слухаю тебе, Некулай…
— Коли твоя ласка, то скажи мені, яку ти одержував там платню?
— Приблизно чотири тисячі леїв щомісяця.
— Скільки, скільки?
— Чотири тисячі.
— Чотири тисячі леїв! — здивувався Некулай.
— А що, братику?
— Та це ж ціле багатство! Стільки грошей я й за рік не заробляв.
— Може, й так, Некулай. Але ти мусиш знати, що праця радистів навіть погано оплачується.
— Але ж це добрі гроші! Чотири тисячі леїв!.. І дуже важка ваша професія?
— Та не легка, — відповів сержант Пелімару.
— Мабуть, треба бути освіченим?
— Авжеж. Чим більше знаєш, тим швидше навчишся.
Телимбу, несміливо поглядаючи на радистів, важко зітхнув.
Соваючись на стільці, м'яв свою пілотку, то складаючи її вчетверо, то скручуючи в трубку, то знову розгладжуючи на коліні. Крутив її в руках і все зітхав.
Сержант Пелімару збагнув, що Некулая щось мучить.
— Що з тобою, Некулай? Чого ти все зітхаєш? — запитав він.
— А що ж мені робити?
— Ну, брате, не будь дитиною! Якби всі отак сушили собі голову, то давно вже похворіли б. У тебе є щось на душі, правда?
— Ти вгадав, пане сержант! — відказав Телимбу, все ще зітхаючи.
— Розкажи ж нам! Може, й зуміємо чимсь допомогти.
— Я так і мислив собі, та все вагався. Боявся, що ви почнете глузувати.
— Не бійся, брате! Розповідай.
Некулай трохи помовчав, а потім і зважився.
— Як я оце вам, пане сержант, казав, цієї ночі майже не спав. Перевертався з боку на бік і все думав про оцю штуку. А чи не зміг би я навчитися професії пана сержанта Пелімару? Пізніше сам себе й вилаяв. Не будь дурнем, Некулай! То важка праця. Там треба мати розумну голову і бути грамотним… І посіла мене, пане сержант, велика туга. Німцям от-от капут, і ми повернемося додому. Землі в мене чортма, худоби теж. Одна-єдина халупа, та й та скоро розвалиться. Не знаю, як поживає моя стара. Але, мабуть, дуже бідує. І нічого більше не залишається, як іти служити до багатіїв. Так було й до війни. Я вже наситився цим життям, пане сержант, дуже хотілося б хоч трошки пожити по-людськи. Тепер, звичайно, ти розумієш, чому це спало мені на думку. Хоч для цієї професії потрібна не така дурна голова, як у мене.
— Що ти кажеш, Некулай? Тобі хочеться стати радіотелеграфістом?
— Дуже, пане сержант. Може, візьмешся вчити мене. Трошки сьогодні, трошки завтра, дасть бог, щось і залишиться в моїй дурній голові.
Радисти, ледь стримуючись од сміху, перезирнулись, вважаючи, що дурний Некулай не вивчить навіть азбуки Морзе, його просьба — це зайва пагода посміятися і розважитись.
Порозумівшись з хлопцями одним поглядом, сержант Пелімару погодився:
— Ну що ж, Некулай, давай спробуємо.
Обличчя ординарця розцвіло усмішкою, його водянисті очі аж сяяли од задоволення.
— Дай бог тобі щастя, пане сержант. Добре в тебе серце. Коли навчуся, попрошу пана капітана замовити за мене словечко на пошті. Я згоден, Григоре, і на половину твоєї платні. Коли б тільки прийняли. Тож коли почнемо, пане сержант? — запитав він у Пелімару.
— Хоч і сьогодні.
— Я дуже радий, пане сержант.
Так і почався урок. Пелімару пояснював йому найпростіші літери азбуки Морзе. Телимбу морщив чоло і совався на стільці, то витріщаючи очі, то роззявляючи рота. Уважно слухаючи, час від часу витирав рукавом рясний піт з лиця. Навчання йшло дуже важко. Некулай, ледве вивчивши кілька букв, зразу ж забував їх, і сержанту доводилось пояснювати все спочатку. Радисти реготали мало не до сліз.
— На сьогодні вже досить, Некулай, — вирішив Пелімару закінчити свою лекцію. — Сподіваюсь, далі піде легше! Як по-вашому, хлопці? — звернувся він до своїх товаришів.
— Авжеж! Наш Некулай — сумлінний хлопець! — хором відповіли радисти.
Телимбу подякував і пішов.
Ці уроки тривали й далі. Відвідував їх Некулай старанно, але наука його посувалася
