Засвіти - Андрій Хімко
Коронний гетьман Станіслав Конецпольський, дізнавшись про поразку своїх залог і здачу фортець в отих опорних містах, сатанів у безсиллі, вимагав від короля і сейму скорішого укладення миру і повороту Військ з-за Німану на Україну, що й було незабаром прискорено зроблено.
Дивувало всіх те, що по отаких успіхах у поході, коли наполовину поповнилося козацьке військо охочекомонниками із звільнених староств, коли було добуто в захоплених фортецях, закуплено та відпроваджено на Січ досить провізії і всілякого збіжжя, пороху, зброї і навіть гармат, гетьман, удаючи втішеного і веселого, насправді наодинці був засмучений і заклопотаний чи не більше ніж будь-коли. І годі було вияснити його роздвоєність.
— Марничне це все, Івасю, а головне — злочинне,— сказав він якось Сіркові на запит його один на один, чи не сталося якоїсь біди або хвороби в того.— Сталося, сину. Ділять нас ляхи за давнім поговором римлян: діли і володій. Ось і володіють, яко худобою. Старшини-реєстровики, а з ними й козаки стають у поміч ляхам і йдуть на братовбивчу війну. Чи заповідав коли якийсь батько комусь із нас отаке?.. А коли заповідав, то чому грім не вбив його тієї ж миті?!— люто блиснув він очима.— Тараса, мученика за все поспольство, тоді не послухали, полудою зацності заливши очі, дуки, а тепер маємо... Бреде люд,— додав він згодом, заспокоївшись,— на всі чотири сторони світу і спасіння своє по-різному бачить...
Призначивши на раді в корсунському замку Гуню кошовим, а Павлюка — наказним гетьманом на волості і лишивши у звільнених містах свої залоги, Сулима, замість того, щоб іти на Канів, як гадали всі старшини, чомусь спішно направився на чолі козацького війська в Кодак.
— Не поталанило нам... Замирилися ляхи зі шведами,— говорив він невдоволеному Сіркові в путі на привалі для перепочинку.— Мусимо встигнути до повороту із-за Німану на Україну основних польських військ належно поновити і укріпити кодацьку фортецю і її околи та Січ і приготуватися до найстрашнішого,— повторяв і втовкмачував усім старшинам він. Що саме вважав Сулима «найстрашнішим», коли говорив оте, так і не дізналися ні присутні при розмові старшини, ні Сірко. Пересторога, невідомість чи не найбільше мучили його й примушували губитися.
— Я залишуся з частиною війська в Кодаці для укріплення околів і фортеці,— повелів Сіркові,— а ти з рештою, яко наказний кошовий, відправишся на Січ із зароком: кріпити її зусюд і негайно, денно і нощно.
Цей наказ був такий несподіваний для Сірка, що він спершу й не повірив вухам своїм.
— Мене — ко-шо-вим, бать-ку-у?
— Тебе, сину!..— оперезав гетьман раптово білаша і понісся геть, мабуть, щоб уникнути подальшої розмови з колишнім своїм джурою.
Не вмістившись усім військом і валками в Кодаці, козацьке військо, переночувавши під поруйнованими ще мурами і ровами фортеці, наступного дня вирушило на Січ. Сулима, скинувши шапку, проводжав козаків на коні, дякував за старання у ратних потугах, просив зготувати десять чайок, старанно укріпити Січ, не ворохобитися і не пиячити. Сірко стояв коло нього, слухав оті прохання-накази, поки довгий ланцюг валки не відійшов геть.
— Готуйся там, сину, до неминучої вальної раті з поневолювачами і недоляшками, бо іншого шляху не бачу...— поклав він руку на плече Іванові.— Доведеться і братовбивство усім стерпіти, поки воно не розплодилося більше.... Митрополит теж проти нас,— натякнув.— Готуйся і сам ретельно, і козацтво до того спонукай, щоб вистояти нам і разом з поспільством перемогти.
— Та, чи ж я, недосвідчений, справлюся з тим, батьку? — притишено благав Сірко.— Скільки є знакомитих старшин. І Оліфер, і Кияшко чи Калинник, і Філоненко чи хоч би й Чурай, а ви... Як я подивлюся батькові Шуліці у вічі?.. Не по покону якось.
— Нужда й закон міняє, сину!.. А роблю це на прохання того ж Шуліки та пана Олекси Семирозума... Не втрачай в собі віри, а набирай, бо треба ж тобі бути готовим замінити нас, старіших, колись... Та й наказів своїх, ти знаєш, я не міняю, і козаки та старшини геть усі за тебе горою стоять,— заспокоював він наказного.— Отож, так і буде!..— смикнув повіддя білаша.
— То присилати зв’язкового чи ви самі будете при потребі слати своїх на Січ? — поцікавився Сірко в розгубі.
— Буду присилати сам... Віддаль тут невелика — рукою подати...— оглядаючись, заспокоїв він коня, що відходив уже.— Ну, з богом!.. Хай береже тебе він!.. Рушай уже!.. Та з Тевелем слівність дотримай чесно!..— гукнув услід уже через віддаль.— Слівність у козака — над усе!..
— Все виконаю, батьку!.. Приїжджайте!..— на мить затримав Велеса Сірко і, побачивши, що гетьман повернув у ворота, приострожив коня.
36.Порохнявим шляхом, що вужем плазує у далину, перетинає пагорби, долини та переліски, іде чималий гамірний гурт молодиків, правуючи на південь. Різні й подібні подорожні між собою. Майже у всіх м’язистими клубками випинається з полотняних, запорошених в путі сорочок здоров’я. Манишки, гаптовані то барвистою хрестатою в’яззю, то візерунком крислатого хмелю, манять око зустрічного. Стрічки на комірах, свитки на руках, постоли або навіть сап’янові чоботи, перекинуті через плечі, говорять про молоду безпечність подорожан, оперезаних валовими крайками та різноколірними поясами в
