Засвіти - Андрій Хімко
— До чехів то ще — ніщиця, все-таки слов’яни і в неволі, як і ми, а ось курфюрстам чи Габсбургам, фризцям та Валенштейну славу добувати, коли старі батьки, вдови та родини їхні ясирниками в налигачах бредуть до Кафи чи Гезлева, ніким не захищені, то гріх незамолимий вовік,— докинув Васюрі Михайло Ханенко поважно.
— На розпутті ми... А все тому, що відгризаємося на всі боки і не пристанемо до якоїсь певної сторони,— вкинув Самойлович, перекидаючи свитку на друге плече.— Я гадаю, товариство, на Москву треба нам стернити, бо самим не дійти волі. Недарма, вважай, всі мужі велиції наші приходять до цього рішенця... Православна ж вона...
— На Москву? — як ужалений, схопився Гнат Шульга, що досі не встрявав у полему.— Чи не патер благочестивий твій в Колядині на Москву надії кладе і тобі ті констеляції заповідає?.. Чим вона краща за крулівщизну чи й господарську Валахію? — присікувався він гаряче до Самойловича.— Може, Юрієвим днем, християнською панщиною та оброками, чи, може, тим, що досконало засвоїла той модус давньоримських завойовників — дівіде ет імпоре?.. Адже Молохом невситимим нищить свій народ цар із боярами!.. Адже соболями, кунами та образами, як сам ти мені повідав те, підкуповує знать священську, як твій батько, та козачу, віддаляючи їх вигодами та зисками від поспільства!.. Та й не захоче вона тебе, з отими канонами твоїми, до себе!.. Що відповів посланому Іовом Борецьким Ісакієві Борискевичу думний дяк: «Ми-де, государь велікій, днесь не могім учініть войни на ляхов... Ми-де, о свой жівот радєніє творіть імієм...» — перекривив він уявно дяка царського.— Ще не всіх вас вивішано, на палі посаджено, не всіх татари вирізали, не всіх ви їх знищили, щоб пасували цареві московському та боярам!.. «Ослабте себе і Польщу та Литву братовбивством до знемоги, щоб не ставили нам вольності свої з дідівщизни в докір, тоді ми приймемо вас під високу руку царя!..» — сплюнув він під ноги Самойловичу.— Ось тобі позиція московських бояр! А ти...
— Ти забагато нарікаєш на царя, бояр і Москву, Гнате,— розважливо встряв у розмову Мартин Пушкар,— адже ти був любимцем у владики Петроса, а він на Москву гніву не кладе, посланців царських гостинно приймав і самому цареві Олексієві хрустальну корчагу, штукою оздоблену, в дарунок передав...
— Атож, передав! — не втерпів Шульга.— А там поцінку не вміли скласти ні бояри, ні сам цар...
— Про поцінок ти дарма, Шульго, речеш. Адже архієпископ те все в дарунок передав, то яка ж ціна була потрібна? — зауважив Яким Сомко.
— Москва не нападала на нас,— заговорив знову Пушкар,— не гнала на панщину, не обкладала чиншами, та й віри ж однієї ми і мовою ближчі, ніж будь-хто, і притулки ми маємо при біді в Московщині...
— Отож-бо, притулки та ота мова її — суть найбільше горе наше... І ляхи ж оте речуть, але дайте нам свєнтий покуй з отим! — не здавався Шульга, вимахуючи руками.— Не було би їх, не поглядало б священство та старшини на схід, не відступав би в бою козак, бо не було б куди, не кидав би в безвиході люд розпочате ратство за волю, а так лізе туди, як у вершу, з чадами й майном своїм, лишаючи ворогам дідизну і втрачаючи віру, як оті волохи, болгари чи калмики. Не бачите хіба, диким полем, пустелею стає Правобіччя.
— ...Твоєму Гасан-паші на радість,— докинув Сомко звіддалік напівжартом.
— Ні волохи, ні болгари, ні калмики, як кажеш, Шульго,— не втримався Сірко,— віри, коли вона справжня, не втратять отим, що вдадуться до чужих. Бо і під Москвою чи кизилбашами, і навіть під турками, коли поневолення тимчасове, можна зберегти себе, а не закопати. Адже, не будь турків чи татарів, папіж або Фердінанд Другий чи й польські магнати довели б уже народи до повного рабства, поглинули б їх, а наявність інших зазіхальників, в тім числі й на них, стримує їх, змушує рекупіруватись, хоч натимчас, хоч для показу... Фризькі люди, як і ляхи, більше за турків на свій кшталт і копил все переладнують... Папіж сьогодні і самих людоловів перевершив уже людоморством... Такою була думка в батька Сулими...
— Атож, атож!.. Людоморством!..— підкинув Михайло Ханенко до сказаного Сірком нетерпеливо.
— Ти, Михаю, потерпів би, а то...— спинив товариша за рукав обраділий нагоді Пушкар.— Наш нарід роздирають,— апелював він до Сірка,— споконвічні волелюбні рівності. Ні міщани, ні хлопи, ні тим більше козаки не хотять мати влади над собою...
— Ні, так сказати аж зовсім, мабуть, не можна, пане Мартине! — заперечив Сірко.— Хіба на Запорогах немає влади чи хтось її не визнає?.. Інша річ, що наділений владою мусить бути найдостойнішим обранцем і одночасно слугою, бо тільки в монархів, королів, царів та шахів влада легка, вони її самі вибирають, а інші — вибрані — суть слуги обранців, і влада їхня — тягар... Я поціновую владу виборця, бо його можна і переобрати, як мовив Сулима, республіка...
— Про республіку, отамане, не сперечаюсь...— перехопив знову полему Мартин Пушкар.— Але тому ж нам і тяжко так, що ми отарою овець між вовками живемо, не маючи сильного пастиря регіментного над собою... В тлумі народнім тминнім не визнається належно всілякий порядок на право маєстату, а це породжує розбрат. В крулевщизні пан є господар не лише маєтний, а й духовний, хлопський тлум звично йому підлягає і про рівності не сперечається.
— Не сперечається? — оскалився Шульга, вклинившись в розмову нетерпеливо.— А скільки
