Засвіти - Андрій Хімко

— На прощу, горлику, на прощу,— проспівала та ж старенька, ще раз кивнувши головою.

— Златиць припасли, сіклів, оболів чи алтинів для лаври? — запитав він іронічно.

— Та де нам до того, горлику? — похитала журливо головою задня з прочан.— Мідниць та лепти хіба трохи... Надіємося ще щось наялмужити милостинею в Києві, щоб хоч до копи на всіх добрати...

— Жовнірів попереду не бачили?..

— Бог милував, сину...— перехрестилася.

— Останній скарб свій мозолистий понесли в Печери,— чи то осудив, чи то ствердив Пушкар, проводжаючи очима прочанок.

— Ті, Мартине, он і такої розкоші не можуть дозволити собі,— вперше обізвавшись, проказав Петро Суховій гачкувато-зігнутим пальцем на десяток жіночих постатей, що жали збіжжя невдалік обік шляху.— Аякже! Он там і Вій-лановий несуться,— кивнув він на ледь помітну зі збіжжя постать вершника-наглядача, що правував до жниць навпростець цариною.

— Яке ж святе діло без них святилося? — зауважив згодом, ніби сам до себе, Шульга, піймавши на льоту загадковий осколочок Сіркового погляду.

По тій події знову усі на якийсь час примовкли, думаючи кожен своє. Що-то чекає їх попереду?.. Як складеться їхнє життя?.. Що б не гадав кожний з них, про що б не мріяв, а питання це стояло перед кожним, ішло за ним, обганяло чи відставало, але не лишало назовсім.

Було о тій порі щось казкове в українських степах, чарівно-неповторне, як ніде, мабуть, на землі. Воно заворожувало подорожнього своєю безконечністю і незбагненною широченністю.

Безбережжя, здавалось, поглинуло всі звуки, тільки випари ранковими серпанками миготять над запашними зіллями степу, наче бездимно тліє земля. Та коли уважно прислухаєшся, з дзвінкої, моторошно тихої синяви неба почуєш зачарований, безконечно довгий спів жайворів, що ледь помітними цяточками поприв’язували самі себе на срібні вервечки-струни, і висять над простором, і дзвонять, славлячи красу літа і світу, срібним співом своїм: ті-і-р-лю, ті-і-р-лю-у, ті-ір-лю!.. Пад-пад-дьом! Пад-пад-дьом! Пад-пад-дьом!..— підспівує їм, мов хльоскає, лунко зі збіжжя самотній перепел. І здається — ось-ось закипить отам десь коло одинокого жайвора небо журкотом.

Гордовито кружляє, як омлілий, в блакиті вічний шукач здобичі — одинокий шуліка, свистить іноді, ніби спросоння, байбак, і на старезній як світ корчастій вербі у велетенському підбіленому гнізді стоїть на одній, як соломина, тонкій червоній нозі, з відкритим дзьобом сумовито-сонний, мов спекою зварений, лелека.

Спить він чи лише дрімає, важко сказати, проте, придивившись, можна переконатися, що не спить, бо час від часу відкриває поволі одне око і слідкує, як в оточеній збіжжями знавкруг водяній балці бродить його лелечиха з молодняком, якого йому вже з віддалі і не відрізнити від неї.

Подорожани давно розглянулися і, ледве ступаючи обважнілими ногами по моріжку, запалені сонцем і оклеєні пилюгою, нагадували не бакалярів, а гутників, що, пересварившись між собою, розтягнулися аж ген один від другого. Лише ота хода та сумовита задумливість не потверджували того, бо кожний снував щось своє, нескінченне, забувшись і де він, і куди прямує, і звідки. Мовчав, поринувши в спогади, й Іван Сірко. Досі йшли, слава богу, благополучно. То перлистими тучами, то хмарами з підпалами пропливало в уяві його недовге життя. І що б не думав, де б не витав, а перед очима ставала ота п’янким випаром напоєна місячна ніч, плюскіт сонної Мжі і на руках вона, його наречена Софія. Дозволила і з коня зняти, і нести аж до берега, і потім — посадити, наче п’яну, в сідло. «Дасть бог, доберемося до Січі, зашлю сватів з дорогими дарунками, щоб мати не бубоніла, а там і весілля згуляємо»,— шугнуло райдужним крилом в уяві сватання. Чомусь тут же, в наступності, згадалася зсутулена, опасиста постать діда Ничипора з білим уже не чубом, а пухом замість нього на голові і його абецадло, окроплене воском і заяложене. Як уважно тлумачив він тоді ту «Словенську граматику», той «Аделфотес», сам толком не розуміючи їх. Тепле почуття вдячності заливає жалем, підходить клубком до горла, напливає на очі, йому аж путі не видно. Сірко крадьки протирає очі, оглядається, мов спійманий на чомусь лихому, кривить уста в гримасу-усмішку... «Так і не вдалося бідоласі вмерти власною смертю. Вбили прокляті ляхи при переїзді, беззбройного і немічного... Вбили немічного, бо здорового його б не взяли, хоч би й зуби поламали,— розмовляє він уявно.— Пухом земля тобі, лицарю славний, і вічний покій!..»

Сірко стріпує головою, мов хоче відігнати від себе спогади, та дарма, за мить-другу перед очима постає кошовичка Катерина, щира, сердечна жінка, а вслід за нею з’являються химерні птахи, про яких розповідала йому, алькопост райський, птах добра з жіночою головою у райдужному оперенні і Сірін — птах смутку, а потім — о диво! — упиряка Вій, Чур та Пек... Вірячи в бога, вона якимись потаємними куточками душі вірила і в них та ще десятки подібних їм...

«Е, не кажи, Орисю, домовий — воно в кожній родині є свій... На горищах та в бовдурах живе він,— згадує Іван її суперечку з дочкою.— Позбутися їх не можна, бо з тим позбудешся і оселі, і двору, і родини... А відьма...»

Обік із-за горба виткнулись верхи стуракинь-тополь і кілька сонних вітряків за селищем, а за ними аж ген три гострі могили у світлій імлі бовваніють. Згодом у широкій чаші-долині заясніла черепицею кам’яниця, обсаджена коморами та хатками з солом’яними стріхами. Загавкали ще звіддалік собаки, заскрипів біля крайньої оселі цибатий журавель, заляскав за озером праник, хрипло і деренкувато заспівали десь молоді півні, а їм услід глухо прогудів з очерету птах бугай...

В кінці отієї