Засвіти - Андрій Хімко

— Він хоч і молодий ще, та зате в бігу і вітра обгонить,— розхвалювала вона свого пестуна.— Сама його з лошати молоком вигодувала. Ні в кого такого не буде, чорніший же за галку, а білі підпалини в пахвах чого варті, а хода яка, а голову як несе, а груди — мало не в аршин широкі! У сутичці ним любого коня повалиш як стій!..

Не подобалася Мотрі та похвала Софією Велеса, не радо згоджувалася вона на розлуку з конем, проте після тієї погрози дочки піти в монастир, коли не за Сірка заміж, не осмілилася перечити щасливій дочці...

— Ой же й спритний неглядів син,— шептала вона старій пані Катерині, що прийшла з Оришкою та Остапком на Домнині проводи.— І Софійку, й коня, і саму мене забрав у мене,— скаржилася на Сірка, що припасовував якраз із Сабрі нове сідло на Велеса.— Далебі, й повірити важко, що те сталося.

— Козак виріс нівроку, лиш заздрощів та втіхи вартий,— притишено освідчилася колишня кошовичка і тричі перехрестилася.— Хто б думав та гадав, що він отак хутко та гінко підніметься?.. Це вже по двадцять трьох йому, а ми й не помітили, як старими стали. Тільки Домна, нівроку, ще майже рівня йому...

Сябринної челяді найшло повний двір на ці проводи. Що була неділя, а що — півслободи знало тепер Домну, знали і Корнія: козаки по Січі, а посполитство — по тому, що понад двадцять літ він чекав на неї, в спеку й сльоту, в хлющу й мороз навідував, не дорікаючи і терпеливо ждучи її згоди на той довгожданий шлюб.

Сірко по намові Софії попрощався першим з челяддю, поцілував стару Катерину, приязно обняв Мотрю, аж та розплакалася, потиснув руки Сабрі та Христині, просячи їх ще трохи потерпіти отак, покатав на коні їхніх хлопчиків і приєднався до нареченої, що вже чекала його на вулиці вершницею на буланому.

— Всього вам, люди! — скинув шапку і вклонився він до міщан.— Доженете мене за слободою! — гукнув Корнієві, стримуючи Велеса, що нетерпеливо, почувши дорогу, гарцював під новим, ще незнайомим йому вершником.

— Щасти й тобі, сину! — вклонилися челядники.— Щас-ти-и!..— долетіло до нього, коли свічкою здибив коня і, заспокоюючи поволі його, рушив з місця.

Порівнявшись із нареченою, Сірко порадив завернути вбік, щоб уосібнитися. В зеленому байраку зупинилися обоє, зійшли з коней і, присівши на свіжій запашній траві, віддалися насолоді кохання. Говорили все більше почуттями, аніж словами, впивалися до нестями поцілунками, тиснулися і горнулися, як очманілі...

Через добру годину лише витолочена латка трави лишилася на пригірку та заливалися у гущавинах дикоростів солов’ї, випроводжаючи їх у два протилежні кінці, у два світи... Щедро сипало літнє сонце золотаво-срібним промінням їм на шляхи...

— Роз-лу-ка! Роз-лу-ка! Роз-лу-ка! — скрипіла кульбака під Софією, допомагаючи їй плакати на зворотному путі...

— Впе-ред! Впе-ред! Впе-ред! — відлунювалися звуки з-під копит Велеса, що нісся несамовитим чвалом в погоні за волячою фірою і вершниками.

Через місяць-півтора по повороті з отієї погоні за людоловами з ясирниками на Січі ладналися дерев’яні і мотузяні драбини, кувалися до них крюки і гаки, вправлялися козаки в повзанні по травостоях та нарочито поставлених стовпах, в закиданні гаків на довгих шнурах на скелі, на киданні припасованих на палиці смолоскипів і обкачаних в густу смолу куль з пороху зі смоляними припалами.

Цього разу, як рідко коли, ніхто достеменно не знав причини і призначення отих ретельних готувань кошового до чогось важливого і великого, окрім хіба сотника Шуліки, писаря Семирозума, отця Данила та ще, може, Павлюка і його побратима Гуні. Здогадувався — лише, може, здогадувався — чим зумовлений шарварок і Сірко. Він навіть пробував дізнатися і в глупоті своїй запропонував Сулимі підіслати в кодацьку фортецю когось для вивірки з попутним вином чи оковитою, яко корчмаря, що нарочито попадеться ляській заставі, натякнувши йому і про Лейбу при тому.

— Знайшов методу!.. На корчмаря?! — дорікнув Сулима.— Не такі вони дурні там, сину, щоб так легко було їх споїти!.. Треба великого щастя! Та й... спосіб цей не для нас, козаків. Що скажуть тоді ляхи?.. Ославлять же!..

— «Нужда й закони змінює» — казали-сьте не раз,— нагадав отаманові обережно.— Адже іншого шляху немає, то, може, щось вдалося б. Чуєте ж, ремства які?!

— Мала, мізерна надія...— посуворішав раптом кошовий, нічого так і не відкривши Сіркові при тому.

У здогадах козаків говорилося і про похід на Іслам-Кермен, і про взяття разом із донцями Азова, і про похід у Молдавію та Валахію на турків, і про знесення-таки отієї ж кодацької фортеці, що щойно звелася заходами Конецпольського, під орудою двох фризців: якогось Боплана та капітана Маріона — і стала заслоною від волості, більмом в оці Запорогів. Достеменно ніхто того не знав, бо готувалося все те козацькою старшиною як ніколи утаємничено.

Даючи раду отому «сулимівському» куреневі, хоч по вальному напливі посполитства на Січ тепер там було колишніх сулимівців не так уже й багато, Іван не забував і «пана ватамана», прив’язавшись геть до нього, як до рідного батька, а отаман віддячувався молодому «отамасеві» тим же, нерідко називаючи — і не жартома — його сином.

Якось у серпневий недільний тихий і паркий підвечір Сірка