Зірки Егера - Геза Гардоні

Гергей підняв руку:

— Клянуся, що не покину тебе ніколи, не залишу ні в якій біді, ні в якій нужді! До самої смерті моєї. І хай поможе мені бог!

— Амінь! — урочисто промовив Мекчеї.

Ева теж поцілувала руку.

— Клянуся у тому ж, у чому поклявся ти. Буду вірною тобі до скону. До самої смерті. І хай поможе мені бог!

— Амінь! — повторив Мекчеї.

І молоде подружжя обнялося. Вони поцілувалися так благоговійно, ніби відчували над собою благословенну десницю божу.

Мекчеї підсів ближче до хлібини і похитав головою.

— На багатьох весіллях я бував, але такого вінчання ще не бачив. По-моєму, цей шлюб святіший і міцніший, ніж ви його, добродійко, взяли б у присутності дев'ятьох священиків у місті Дялу.

Вони усміхнулися і, сівши на траву, взялися до трапези.

Ввечері вони вже були в Гунядській фортеці. Янчі чекав на них з вечерею. (Він уже кілька днів чекав їх то з обідом, то з вечерею).

За столом сидів і священик фортеці — хворобливий літній чоловік з довгими вусами, який помалу зістарився в тиші замку разом з липами.

— Я запросив сюди превелебного пана, щоб він повінчав вас,— сказав Янчі Терек.

— Ми вже повінчалися! — весело вигукнув Гергей.

— Як?

— Ми здійснили таїнство шлюбу перед лицем господнім.

— Коли? Де?

— Сьогодні в лісі.

— У лісі?

— Так. Ми вчинили, як Адам і Ева. Чи, може, цей шлюб незаконний?

Священик дивився на них з жахом.

— Що таке? — обурився Мекчеї.— Якщо господь хоче благословити шлюб, він може обійтись і без попа!

Священик похитав головою:

— Може. Та тільки свідоцтва про шлюб вам не дасть.

Гергей знизав плечима:

— А ми й без посвідчення знаємо, що одружені.

— Правильно,— кивнув піп.— Та от онуки ваші про це не знатимуть.

Ева почервоніла.

Гергей почухав собі за вухом. Крадькома глипнув на Еву. Тоді звернувся до священика.

— А ви, пане превелебний, не змогли б нас повінчати?

— Чому ні.

— Навіть без дозволу батьків?

— Доведеться. У священному писанні не сказано, що для одруження потрібен дозвіл батьків.

— Тоді повінчайте нас заради свідоцтва.

Вони перейшли в капличку і за кілька хвилин відбулося їх вінчання. Священик записав їхні імена в церковну книгу. Свідками підписалися Янчі Терек і Мекчеї.

— Метричну виписку про шлюб я вишлю батькам,— пообіцяв священик, коли вони знову сіли до столу.— Помиріться з ними.

— Ми й самі цього хочемо,— відповіла Ева.— Але для цього треба перечекати зо два місяці.— І запитала Гергея: — А де ми проведемо ці два місяці, мій любий повелителю?

— Ти, дорога моя дружинонько, побудеш тут, у замку Гуняді, а я...

— Ми можемо їй усе сказати,— втрутився Янчі Терек.— Адже ви тепер єдине ціле і між вами не повинно бути таємниць. Нехай і наш священик знає. Принаймні якщо з нами трапиться якесь лихо, він зможе повідомити про це мою матусю.

— Тоді знай, дорога дружинонько,— сказав Гергей,— що ми вирішили податися в Константинополь і зупинила мене тільки звістка про те, що тебе збираються видавати заміж. Ми втрьох дали священну клятву, що поїдемо визволяти нашого батька милостивого, пана Балінта.

— Якщо пощастить,— докинув Янчі Терек.

Молода жінка серйозно й уважно слухала свого чоловіка. Потім, схиливши голову набік, сказала:

— Не пощастило вам зо мною, дорогий мій чоловіче. (Відтоді як вони побралися, вона зверталася до Гергея то на «ти», то на «ви»). Я залюбки прочекала б ті два місяці в цьому чарівному замку, але хіба я не поклялася сьогодні двічі, що всюди й завжди я буду разом з вами?

— Невже й ти наважишся поїхати з нами?

— Я, здається, їжджу верхи не гірше будь-кого з вас!

— Але ж, ангеле мій, це не прогулянка верхи, а небезпечна дорога!

— Я і фехтувати вмію — мене навчив італійський майстер. Я стрілою можу влучити в зайця. А з рушниці поцілю