Зірки Егера - Геза Гардоні

— Ніколи не зустрічав вусатих ангелів.

— А от подивись,— сказав, усміхаючись, Гергей.— Я той самий ангел і є. Пам'ятаю навіть, що ти того дня одружувався. Твою дружину звали Бежке. Зустрілися ми в лісі за Печем. Тоді тобі ще й зброю дали.

У цигана мало очі не вилізли на лоба від здивування.

— Ой, хай вас благословить райський Девла, ваша милість, молодий мій пане! Хай родяться у вас золотенькі діточки, здорові, як зернята проса! Який для мене щасливий день нині!

Він став навколішки, обхопив ноги Гергея і поцілував.

— Тепер я вже вірю, що ми недаремно пустилися в цю подорож,— сказав Гергей.

Він розповів цигану, з якою метою вони сюди приїхали, і спитав:

— Як нам дістатися до пана Балінта?

Циган слухав Гергея то з палаючими очима, то з похнюпленою головою. Він поцілував руку Янчі, потім сказав, замислено похитавши головою:

— Потрапити в Стамбул можна і навіть проникнути в Семибаштовий замок. Але ж нашого пана там стережуть не дерев'яними шаблями...— І, обхопивши свою голову, ніби заколисуючи її, циган заговорив: — Бідний ти наш пан! Якби знати, де ти, я гукнув би тобі у віконце, вітаючись із тобою, сказав би, що цілую твої руки-ноги.

Гергей і супутники почекали, поки вичерпається уява цигана, а тоді взялися серйозно обмірковувати, яким чином можна було б визволити свого господаря.

— Зайти в місто можна,— міркував циган,— особливо сьогодні. Сьогодні в Стамбулі персидська панахида, і в такий день тут збирається стільки прочан, не менше ніж у нас дома на храм. Але ж у Семибаштовий замок і птах не залетить.

— Дарма,— розпалився Янчі,— нам би тільки в місто пробратися, а далі побачимо.

Золотий Ріг завширшки такий, як Дунай. Ця морська затока, витягнута у вигляді рогу, проходить посеред Константинополя і, лишаючи місто позаду, доходить аж до самого лісу.

Наші мандрівники попливли затокою у великій рибальській фелюзі. На носу човна сидів Гергей, який найбільше скидався на турка, коли судити з одягу. Посередині на лаві вмостився Мекчеї, який теж скидався на турка, решта влаштувалися на дні човна.

У промінні призахідного сонця тяглися вгору стовпи, виблискували золотом бані церков, і все це віддзеркалювалося у воді, викликаючи захоплення мандрівників.

— Наче у казці! — не втрималася Ева, що сиділа біля ніг Гергея.

— Краса незрівнянна! — погодився Гергей.— Але, серденько моє, все це, немов казковий палац: зовні він напрочуд гарний, а всередині живуть чудовиська й зачаровані створіння.

— Чарівне місто! — мовив і Мекчеї.

Тільки Янчі сидів у човні притихлий і сумний. Йому стало майже приємно, коли серед дивовижних будівель і всієї тієї розкоші він побачив чорну пляму.

— Що це за гай? — запитав він цигана.— Там стоять самі тополі. Але які вони чорні! І які високі!

— То не тополі,— відповів циган,— це кипариси. І там не гай, а кладовище. Там ховають померлих турків з Пери[49].

Янчі заплющив очі. Він подумав про те, що його тато може теж лежати під похмурим кипарисом.

Гергей глянув на нього, замотав головою.

— Місто лежить так само високо, як у нас Буда на березі Дунаю. Тільки тут дві, а то й три гори.

— От не думав, що Стамбул стоїть на горбах! — докинув Мекчеї.— Мені він уявлявся таким рівнинним, як Сегед чи Дебрецен.

— Легко їм було будувати таке гарне місто,— озвалася Ева.— Розбійницька столиця! Натягли награбоване з усього світу. Цікаво, в який будинок потрапили речі з палацу нашої королеви?

— Ти хочеш сказати, моє серденько, короля Матяша,— поправив її Гергей.

Він не любив королеву Ізабеллу і хотів наголосити, що речі Будайського замку привезли не з Польщі.

Коли вони під'їхали до моста, сонце вже сховалося за обрієм. На мосту була товчія, метушня.

— Сьогодні на панахиді буде сила народу,— сказав човняр.

— Ми теж на панахиду,— відповів Гергей.

Янчі аж здригнувся. Збліднувши, він дивився на натовп, що валив через міст у Стамбул.

Змішавшись із натовпом, вони зуміли пробратися з місто.

Стражники, що стояли на мосту, нікого не перевіряли. Людський потік виніс наших мандрівників на стамбульські вулиці.

Вони самі не знали, куди йдуть. Людський потік прямував кудись угору трьома вулицями, потім зупинився. Натовп розступився перед солдатами, що розчищали дорогу перським прочанам.

Гергей притиснув до себе