Зірки Егера - Геза Гардоні
— Сказав, що вони не продажні.
Відхилився один килим, і з повозу висунулося біле личко наймолодшого невільника.
— Гергею...
— Тс-с!— прошепотів делі.— Чого тобі, Віцушко? Все гаразд. Спи спокійно.
— А що хотів ага?
— Він тільки поцікавився нашими кіньми. Спи, люба.
Їхні обличчя зблизились, і губи злилися в тихому поцілунку.
Затим троє юнаків перекинулися ще кількома словами.
— Нам нема чого боятися,— підбадьорив їх Гергей.— На світанку рушимо далі, і прощавай, ага, з усіма своїми кіньми!
— Слухай, я завтра не хочу бути невільником,— заявив Янчі Терек.— Нехай завтра ним побуде Мекчеї. Страшенно набридли ці кайдани. Та й золото важко носити при собі. Краще заховати у возі.
— Гаразд, гаразд,— заспокоїв його Гергей,— завтра я залюбки побуду невільником. Але коли ж ми перевдягнемося? Вночі не можна, бо ще, чого доброго, ага прокинеться завчасу.
— Ну, тоді в дорозі. Дідько б ухопив цього агу!
Мекчеї мотнув головою:
— Мені він теж не до душі. Такі великі пани не люблять, коли якісь нікчемні делі не виконують їхніх забаганок.
Гергей приклав палець до губів.
— Тихше, дервіш розуміє по-угорськи.
Дервіш лежав поруч з ними, згорнувшись у клубок.
Вранці, ледве сонце визирнуло з-за обрію, ага вийшов з дверей і, голосно позіхаючи, струсив із себе сонне заціпеніння.
— Бандшале,— звернувся він до слуги, що низько кланявся панові,— де ці двоє? Поклич їх сюди.
Дервіш сидів навпочіпки біля дверей. Почувши слова аги, він встав з місця.
— Вони вже поїхали.
— Поїхали? — скипів ага.— Як це поїхали?
— Поїхали.
— Як вони посміли?
— Саме тому і я чекаю тебе, мій пане. Ці делі — підозрілі люди.
— Звідки ти знаєш?
— Я підслухав вночі їхню розмову.
— Про що ж вони говорили?
— Про все потроху. А найбільше про те, що їм краще не зустрічатися з такими людьми, як ти.
Ага витріщив очі.
— Тоді ми заберемо в них коней!.. Рабів! Воза! Все заберемо!
Розпалюючись, ага вже не просто кричав, а люто верещав.
— Вони й гроші мають з собою,— вів далі дервіш.— Один з невільників сказав, що йому важко нести на собі золото.
— Золото? Гей, сипахи! Всі по конях! Наздогнати обох делі! Давайте їх сюди живими або мертвими! А найголовніше — воза!
Через якусь мить двадцять два сипахи верхи на конях вискочили з воріт караван-сарая.
Ага подивився їм услід, потім обернувся до дервіша.
— Про що вони ще балакали?
— Я не все розібрав. Вони говорили тихо. Ясно одне: розмовляли вони по-угорськи і що один з невільників — жінка.
— Жінка? Я не бачив жінки.
— Вона вбрана у чоловічий одяг.
— Гарна?
— Чарівна. Вони подалися до Стамбула.
Очі в аги заблищали.
— Частина здобичі — твоя! — кинув він і пішов у дім.
— Ага-ефенді! — крикнув йому вслід дервіш.— Я був яничаром. Чи не дозволиш ти мені сісти на коня?
— Дозволяю. Я й сам поїду. Звели сідлати.
Ага почепив шаблю і за мить уже сидів верхи на коні.
Вони швидко наздогнали слуг. Ага ще здалеку махав їм рукою, підганяючи. З-під копит коней виривалися хмари білої пилюки.
Не минуло й двох годин, як сипахи радісними вигуками сповістили свого пана, що вони вже бачать повіз.
Ага підострожив коня і погнав його чвалом.
Слідом за ним, пригнувшись до шиї коня, мчав дервіш, немов якийсь пелехатий диявол. Дервіш шмагав жеребця і бив його п'ятами по боках. Його волосся розкуйовдилося і стало схоже на велике помело. Він навіть не встиг почепити шаблю, яку дав йому ага, він тримав її в руках і бив нею коня то спереду, то ззаду.