Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
Я час від часу пригадую той момент, коли побачив його поруч із молодою жінкою в рожевій курточці. Як я далі йшов за ними, як дочка купувала йому газети, як я потім з нею зустрівся й розмовляв. Як випадково зустрів Інтеграла. Мою розгубленість перед ним… Збентеження, а може, й страх…
Якось пані критик у рецензії на один із моїх романів назвала мене майстром у зображенні виродків. Може, й так. Вона гарний критик і дослідник літератури. Якщо говорити про того ж Прокопа Марушка з «Маски», про Івана з «Івана й Чорної Пантери» й інших моїх персонажів, ту ж Світлану зі «Щоденників Ієрихар», Сильвестра і Яніну з «Острова Сильвестра», Платона з «Графині», Андрія Трояна з «Каменю посеред саду» та й інших, то, безумовно, так. Вони безнадійно випадають із соціуму, як би сказала інша критикеса. Проти фактів не попреш. Та й Соломія із «Соло…» робить на старості літ абсолютно нелогічні вчинки. Такі ж вчинки, нелогічні, абсурдні з точки зору здорового глузду, тільки іншого порядку, чимало разів робив і я.
Один із них — знайомство з Інтегралом і написання цього тексту. Справді, «сумбур замість музики». Бурмус. Але десь щось досі шкребе, заважає визнати, що Інтеграл, як і мільйони інших, незрозумілих, «психів», безхатьків, невдах, наділених, а в більшості випадків не наділених жодними талантами, існують собі та й усе. Що їх просто можна описати. Як виродків. Що вони не становлять ніякої цінності. І саме їхнє нужденне, «не таке» життя геть нічого не становить. Ну не можу визнати і все.
До речі, я недавно прочитав, що в зулусів, про яких я писав в одному з есеїв і які колись не могли зрозуміти, у чому, власне, цінність алмазів, за якими так ганяються білі люди, так от, серед них з’явився перший доларовий мільйонер. Є вже й свої інші багатенькі. Дідько зафарбувався і в чорний колір й радо щирить білі зуби.
І продовжує обертатися планета, повна багатих, а ще більше невдах. Така селявуха, якої по самі вуха.
7
Що ще до цього можна додати? Хіба вислови трьох письменників, надзвичайно своєрідних, талановитих саме по-своєму, котрі поділилися з іншими своїм баченням світу, яке було всеохопним і настільки індивідуальним, що це видно, як то кажуть, неозброєним оком. Багато в чому для них це було світом-загадкою, яку вони намагалися розгадати і начеб залучали до цього своїх читачів.
Отож, першим мав бути епіграф однієї з чутливих до почувань — Емілі Дікінсон. Це слова, які вона написала Томасу Хігінсону, журналісту, видавцю й письменнику, котрого називала своїм вчителем. Ось ці слова: «У нас завжди є те, за що треба дякувати, — це те, що кожен з нас є саме тим, ким він є, і ніким іншим». Хігінсон у своєму приватному листі, наводячи їх, писав, що до самої Емілі, дивної, на його погляд, вони підходять якнайменше. За що дякувати жінці, котра нібито втікала од цього світу? Дружина Хігінсона називає її божевільною, яка липне до нього. Але річ у тім, що, пишучи свої слова, Хігінсон ще не знав, що Емілі насправді у своїй уяві глибоко досліджує і мовби розкладає на частини в думках і разючих образах цей світ. Водночас йшлося про глибоку окремішність кожної людини, про її особисте, не таке, як в інших, сприйняття світу не тільки думками, але й ставленням до нього своїм стилем життя й тим, що людина може бути саме такою, як є. А іншою їй і не треба бути. Свою індивідуальність вона повинна донести, не розхлюпати, не втратити до кінця своїх днів. Притому не підкреслюючи, не виокремлюючи навмисне, а просто живучи. У народі кажуть: як Бог дає.
Гадаю, що, вимагаючи від людини бути такою, як треба, як усі, стадною і суспільною, ми завдаємо шкоди саме суспільству. Бо чим більше в ньому особистостей, тим воно багатше.
Про мого Якова ще одна пані-критикеса написала, що це роман про маленьку людину, яка живе за принципом «моя хата скраю». Але борячись за свою душу, за близьких, за честь родини, за право любити так, як він уміє, Яків беріг щось незримо більше, ніж себе і свою сім’ю. Він підсвідомо відчував, що з таких, справжніх за своєю суттю людей, і утворено те, до чого він належить, себто народ.
А як з тими, хто цього не відчуває? Сприйняття їх такими, як вони є (йдеться не про злочинців, а звичайних, часом тих, кого називаємо нещасними людьми) — підозрюю, що це і є визнання права на життя і великого, хай і незрозумілого Божого замислу. Хто пригортає безхатька, який дрижить від холоду? Хіба небо… Чи знає він слово «космос»? Може, хтось залишив десь порожню пляшку, яку він знайде, здасть і якось виживе на отримані копійки…
Трагічність світу, яка стає філософією, — це і є промінчик, який дає надію, що не все так погано в цьому світі.
Ніхто не каже, що всі повинні бути безхатьками чи відмовлятися від благ, до яких звикли. Але коли сенс тільки в збагаченні будь-якою ціною, навіть просто в збагаченні, придбанні благ і все, то такий світ приречений, за своєю суттю тоталітарний, тільки поліція не політична, і навіть не економічна, вона невидима, зате бажана багатьма, щоб охороняла від іншого шляху, від вибору більш морального способу і стилю життя, від стежки, що веде до духовності. Духовність не лише у знанні літератури й мистецтва, у сприйнятті релігійних проповідей і мантр, а в утвердженні того ладу людської душі, який дає змогу чесно відповісти на запитання: «Для чого?». І не тільки на це. Не тільки для чого ти живеш, для чого збагачення, для чого моральний переступ…
Кажучи про потребу індивідуальності й розуміння свого призначення у світі, цінність людського життя маленька жіночка в білому Емілі Дікінсон будувала якраз світ тривожний й гармонійний водночас. Світ, де доцільне будь-яке життя і розуміння його неповторності. А звідси рукою подати до істини, що сприйняття розмаїтості життя як потреби його сприйняття взагалі — це і є визнання рівновеликості всіх життів узагалі.
Безхатько, котрий радіє знайденій чи подарованій йому рожевій кульці, яку зі щасливою усмішкою несе, — може, та ниточка, до якої причеплена кулька, і є ниточкою, на якій ще тримається наша Земля?
Людина трудиться в поті лиця свого, добуваючи, як може, хліб — шматок, шкуринку чи мільйони (колись цілі скрині золота).
