Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис

Зрештою я пишу цей есей. Чи повістину-есей. І розумію, що я нічого нікому не можу довести і нікого переконати в чомусь. Одні й далі будуть шкодувати тих, хто, умовно кажучи, за бортом життя. Інші — вважати їх непотребом, життєвими відходами й обходити якщо не десятою, то п’ятою дорогою. Хлюпиків і невдах зневажати. Пригадую, як колишня колега по роботі, коли я сказав, що великого багатства й великих посад чесно добитися не можна, презирливо кинула: «Зараз ти міркуєш, як типовий невдаха». Може, й так. Але ж є люди, які не тільки не можуть, а й не хочуть так боротися, як борються ті, котрі врешті-решт опиняються на вершинах. Є ті, котрі хочуть там бути, але не вміють або їх скидають. Є взагалі такі, які жити не вміють, але живуть. Я шукаю тут таємниці й пригадую слова поета і дипломата про те, що може статися — від віку справді не було в природі, у людському існуванні ніякої загадки. Ніякої таємниці. А є жорстокі реалії життя. Але визнати це — значить визнати відсутність Бога або його недосконалість, як і людини. Хоча все ж спитаємо: людина тільки надзвичайно досконалий агрегат чи машина? А якщо Боже творіння, то в чому його призначення…

То чому є такі, як Інтеграл?

Про те, що його так називали, знала лише його дочка, дізнався і я. Знали ті, хто спілкувався з ним по роботі.

Ще казала донька, що взимку він, як я писав, перебував у них, а коли був сам, то з другої половини весни й до холодів щотижня купався у річці. Нетиповий бомж, бич, безхатько…

Ще читав газети й випадково знайдені в урнах і контейнерах книжки.

Ще… Цих «ще» може бути набагато більше хоча б тому, що він розмовляв майже як геть адекватна людина. І все ж ходив по смітниках і по місту з торбами. Порпався в контейнерах. З насолодою пив недопиту кимось «Кока-колу»…

Якщо придивитися до безхатьків, то такий він не один. Тільки рівень їхньої відхиленості від норми різний, точніше — досить і досить різноманітний.

Про них, про те, які вони прагнуть не писати.

Хіба б убили когось… Чи пограбували…

«Фе» на їхню адресу — добрий тон або порожнє місце.

Такі люди зовсім не здалися і не спасували перед життям. Вони є одним із його різновидів. Більше того, я певен: необхідних, як і ми з вами.

Докази цього, я вже переконався, викликають в ліпшому випадку іронію. Іронія летить у простір і повертається градом камінців, маленьких, але болючих, якщо їх багато. Тільки по кому вони б’ють? Якщо по тому, хто іронізує чи в ліпшім випадку питає: «А нащо вони тобі, хай живуть, як хочуть», то синяків і ґуль він і не помітить.

І тут знову доводиться констатувати, що я нікому нічого таки не довів. Бо й не треба доводити. Бо люди обійдуться без цих доводів. Не питайте ні про що. Високочолих, скажімо, у тому ж Беккеті, котрий Самюель, цікавлять його мовні, філологічні експерименти, але вони вдають, що нещасні, зображені у його романах, а особливо в оповіданнях, то примха генія, образи ці — то лиш витвір великої химерної письменницької уяви.

Так вважати легше.

Якби я написав, що Беккет насправді великий реаліст, а не один зі стовпів модернізму, отримав би порцію презирства. З-за нього визирнув би лукавий німець Герман Гессе (теж писака-нобеліант, холєра), який вигадав свою Касталію. У світі шанувальників кастальської інтелектуальної релігії, як і серед численних прихильників хитрющого Рона Хабарда, є своя градація, боротьба за свої, нічого не варті відзнаки і премії. Марнославне хизування ними. Цим, по суті, вони, високочолі, дорівнюються нещасним безхатькам, котрі борються за право порпатися в тому чи тому контейнері зі сміттям, з відходами світу «нормального». Скажи це їм — як вони образяться, як витончено мститимуться! І повторять те, що я чув від колишньої колеги по роботі в редакції: «Ти міркуєш, як типовий невдаха». Саме так, панове. Таким невдахою є і мій Інтеграл. Гадаю, він мені пробачить, що я написав цей текст, що залишив йому прізвисько. Про Няву вже й не кажу. Гадаю, що вона розумна кішка.

6

Я навідався до Інтеграла лише через кілька місяців потому. Двері його кімнатки виявилися зачиненими. Щось тьохнуло всередині в недоброму передчутті. Я постояв, а тоді зайшов до крамнички й спитав у продавчині, чи не знає, де зараз чоловік, який тут проживав. Вона відповіла, що не знає. І взагалі не хоче знати про якихось бомжів.

— І за те дякую, — сказав я.

Уже на зупинці до мене підійшла жінка старшого віку, десь ровесниця чи що. Сказала, що працює тут, у магазині, прибиральницею й чула, як я питав за того чоловіка. Вона не знає, де він тепер. Але дещо може сказати, бачила, як він звідси вибирався.

Вона розповіла, що в кішки, яка була в того чоловіка, себто Інтеграла, народилися кошенята. Здається, четверо. І коли стали підростати, Інтеграл пропонував їх задарма на зупинці. Ходив з ними на ринок неподалік. Одне таки збув. А тоді перестав кошенят пропонувати. Сказав їй: Нява на нього дуже образилася за те, що віддав її дитинку. Тому він цього більше робити не буде. Хай собі ростуть.

Усе було б нічого, сказала жінка, але кошенята мали здатність вилазити разом з кішкою і блукати довкола. Одного разу сюди навідалася власниця магазину. Побачила ту сіру зграю (одне з них чомусь майже весь час нявчало) й сказала, що це неподобство, що їй коти тут не потрібні. І наказала Інтегралові позбутися їх. Комусь віддати чи втопити. Дає на це день, післязавтра перевірить. Інакше доведеться звільнити його самого.

— Він до мене, бідолашний, приходив, — зітхнула жінка. — І все повторював: втопити, втопити, вона сказала втопити… Ну отако, як завівся. Я йому кажу: і сама б узяла якесь, так у маленькій квартирі живу. Нас там шестеро: кроме нас з чоловіком, ще ж дочка з своїм бахуром та двоє дітей. І тико дві комнати. Де ще там котів заводити… Ну, він сказав, що понімає і вже знає, що робити…

Жінка розповіла, що на другий день Інтеграл (вона, звісно, казала «він») зібрав свої манатки, поклав в одну зі своїх торб кішку і кошенят й рушив у невідому дорогу. Більше його тут не бачили.

Більше ніде Інтеграла ні з Нявою, ні без Няви не бачив і я.

Куди він помандрував?

Час від часу дорогою до Львова я проїжджаю через містечко, у якому живе його дочка. Коли маршрутка зупиняється на місцевій автостанції на п’ять чи десять хвилин, я виходжу й шукаю поглядом знайому постать. Його ніде нема. Я