Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Сірко намагався підтримувати розмову і в той же час стримувався, аби не сказати чогось зайвого.

— Не ображайся, куме, але ти, розгніваний на ординців-аґарян та ляхів,— торкнувся він найболючішого в Сірковому єстві,— не відаєш, що кровопивці-бояри та їхні посіпаки, коли пізнати їх, набагато вправніші в облудах та підступах, злодійствах та шахрайствах і від татар та ляхів разом узятих, бо татари, приміром, не загарбали з ясирами земель наших, як їх заграбастали бояри під царем, та ще й певні, що вони не поневолюють, а, навпаки, вивільнюють нас від забобонних родинно-дідизських поконів і навертають до чогось вищого, тільки їм властивого, якщо хочеш — святого, де їхня олжа і насилля є справедливістю, а загарбане — їхньою поверненою власністю,— аж кипів співрозмовник ненавистю і певністю в сказаному.— А ще ж ота дика віра, що все їм дано ще від Михайла Карулярія згори, із неба! — нарешті змовк Дзиковський, ніби облегшившись від тягаря, що душив його.

— Дуже високі це небеса для мене, неука. Я ні пайориків, ні паїриків не знаю,— згадуючи колишнього стародубського полковника Саву Тарасенка, втішався Сірко, що вишкріб десь у пам'яті ті вирази.

— Я до чого те веду, брате,— по мовчанці, ніби аж перемінившись у голосі, сказав Дзиковський,— ні в біжучому швидкотічному часі, ні в прийдешньому, за моїми міркуваннями, у нас із московитами справжнього людського порозуміння не буде і не може бути, бо вони думають про поневолення і підкорення, а нам радніше і насущніше визволення! — глибоко видихнув у палкості Дзиковський.— Веду, брате, до того, що в тебе тепер є така оказія-нагода, пане і знакомитий отамане, ще ні в кого,— аж спинився полковник, підкреслюючи важливість мовленого.— За вимогами наших викітчан зав'язалися нещодавно, як цар відписав Мереф'янщину в догоду тобі і в ущербок Ромодану до Січі, початки нового полку в Слобожанщині — Мереф'янщині з сотнями в обширі Валків, Вовчих Вод, Зінькова, Гадяча, Водолаги, Змієва, Козачої Лопані, Валуйок і, звичайно, твоєї Мерефи аж по річку Береку, в полудні, Оскілля на всході, Поворскля в полуночі і Поорілля — на заході. Як відаєш, поки що цими обширами відали Стародубський, Прилуцький, Ніжинський та інші полки, але тепер це стало для них непосильним, як і для Ромодановського в царській неласці. Отож, доручено створення нового полку, але зверхником цар повелів настановити, на вимогу поселенців сотенних міст, когось із козацьких старшин. Може, то й сильце для тебе, але ти міг би посісти посаду врядника, як мереф'янець і січовик-непідданець, зробивши добру справу і хоч трохи пізнавши боярство та його підступності та допомігши рідному людові.

— Чи ж це можливе отак згарячу? — після мовчанки спитав у подиві Сірко, видивляючись на співбесідника і зрозумівши, що це й була причина його запросин воєводою.— Що скажуть на те цар-самодержець, Синод, бояри, нарешті сам Ромодан? Адже я відмовився прибути на його виклик.

— Із воєводою все це буде погоджено, незважаючи на твою відмову. Він і не таку гилу проковтне, була б лише царською. Казав же, що, не приїдь ти сюди, я сам поїхав би за тобою. Момент же який рідкісний! А ще сотенні всіх містечок вимагають на це місце полковником тільки тебе! За тебе і полковник чернігівський Наум Лисенко, і прилуцький — Лазар Горленко, і ніжинський — Артем Мартинович, згодився врешті та подав за тебе голос і Григір Гамалія лубенський! Молю тебе об тім від імені всього слобідського козацтва і я!

— Коли б навіть усі повсюд згодилися, куме, на те, то, подумай, чи зміг би я, вольний козак, бути в послушенстві у воєводи-здирці, бояр та царя? — упирався Сірко, збагнувши, що це затія Дзиковських, а більше Явдошина.— Та чи й згодяться царські чільці мати зі мною справу?

— Е-е-е, не кажи так! Адже ти, це — Січ! Третє Гетьманство, та ще й незалежне, цареві як повітря потрібне, хоч би навіть і нейтральне до нього! А кращого пропозитора і диспозитора йому не бачити, як свого носа! А ще кажу, і ти, роздивившись, створивши полк, щось освоїш, опануєш для себе, уже не мовлячи про те, що самоврядником задовольниш бажання всіх посельців у тому обширі, введеш козацькі звичаї, зв'яжеш їх січовими стосунками, як у Запорогах налагодив те. А взнавши боярсько-царські звичаї зблизька, знатимеш і запобіжні заходи, потрібні для супротиву їм. Не роздумуй над тим, ти ж не рядович, а полководець! Збагни і повір! Мереф'янщина ж твоя колиска, зроби щось і для неї!..

Отак, зупиняючись і знову йдучи, бесідники добралися нарешті додому, а по вечері, в присутності Явдохи, згадували минуле як святиню, ворушили в пам'яті і трьох Хмельницьких, і Виґовського, яким захоплювалися Дзиковські, і Тетерю та Опару, і Сагайдачного та Сулиму. Возвеличуючи Гетьманщину, захоплюючись Жовтоводами, куми ганьбили чільців за Замостя та Люблін, які привели до ганебного сьогочасся. Знали куми достеменно про події в Гетьманщині і в Січі, а чільців іменували захланцями, недотепами, нікчемами, «баболюбами» разом із Хмелем та Нечаєм, не обминаючи сотників, всіляких обозних, святих отців та скрибів.

— Оті перемоги їхні,— перечив господар гостеві, коли той ставав на чийсь захист,— варті погрому гречина Пірра над Римом ще до Різдва Христового, бо гетьмани не стільки домоглися в них поживностей для нашого люду, скільки поклали його жертвами на важіль власних уподобань, пихи й слави, як і цей банькатий пройдисвіт Іванець тепер. Вівдя Суховіїха, сотничиха в Зінькові, якось казала мені, коли по путі полуднував у неї, що кожного нашого чільця, перш ніж пустити до врядування козацького і поспольного, неодмінно треба звалашити і лише кастрованому давати клейноди та штандарти.

Сірко осміхнувся на той дотеп, але при Явдошці не став смакувати ним.

— Не пусті слова, кумцю, Вівді тої! — докидала Явдоха в поміч мужеві.— Не пусті!

—