Під Савур-могилою - Андрій Хімко

— Звитяжці, кумонько, ґерцери, лицарі, ґероси доблії чи, як у вас тут кажуть, богатирі-герої, в моїм розумінні, істинні й справжні — лише мертві. Вони тільки між тих, що загинули, полігши у змагах-боях, як діди і батьки наші та, врешті, брати мої чи, приміром, тисячі побратимів, або, даруйте, пес мій, що пішов колись на вовків, захищаючи мене, чи ось тепер кінь Велес, що виніс мене зі смерті, поклавши себе жертвенно,— змовк на мить Сірко.— А я — живий і навіть, слава Богу, не дуже ушкоджений, шулерую, шахраюю, шельмую і шафарюю у змагах не як лицар, а яко грабець, то який я звитяжець?! Серед живих, кумонько, їх не може бути,— сповідався Сірко в щирості та правдивості вивіреного.— Наш обов'язок — бити набрідців-насильників, хто б вони не були і звідки б не прийшли до нас. Для них і в землі нашій, а не те що на ній, немає місця і не може бути ніколи! А моє слугування рідному людові — обов'язок, а в обов'язку яке ж може бути звитяжство?...— змовк ніби винувато гість.— Багацько ойротів зворохобилося чи лише частина яка? — спитав згодом, набиваючи люльку.

— Може, куме, Івасевого турецького з папуш запалиш? — схопилася господиня, не відповівши про ойротів.

— Турецького, люба, не палю, свій бакум міцніший,— почав кресати Сірко огниво.— То всі ойроти, питаю, подалися до озер чи якісь і лишилися? — неабияк цікавився Сірко, споважнівши.

— Та хто ж те знає?! Ось прибуде Іван, він тобі все докладно з'ясує. Чували-сьмо, чимало балагул батовами, знявши сторожові берди, поправилися геть із балищ-байраків до бенері, а чи справді, не скажу тобі. Що ото про них не кажуть, а вони люди, як розібратися, совісні й слівні та віддячні й добросусідні, навіть у помочі часом стають нашому людові, хоч і чужовірці. Наші сусіди-одновірці набагато підступніші, а найпаче — служиві та обоярені. А жадібні, а заздрісні, а підкупно-хабарні, а неохайні й брудні і в словах, і помислах, то не доведи Боже! Навіть святі отці їхні такі зазіхливі, що моя ти ненько! Мов коти на м'ясо і, прости Боже, бузувірніші і за аґарян отих...

Після того, як гості помилися, Явдоха пригощала їх почастунками наперехват: банушем — гов'яжим супом-наваром з ванберцем-перцем та кукурудзяним борошном, звареним у сметані, і, звичайно, оковитою, хоч і малими келишками.

— А ти, кумоньку, бачу, більше дивишся не на Суса ото, а на Єву,— жартувала вона, помітивши, що Сірко уважно розглядає ікону Божої Матері на покуті.— Де ще ти міг бачити такого Мамая, як оце в нас?! Тут, на Слобожанщині, Мамай Богові, прости Боже, дорівнює. Богомаз лаврський Семен Вушак появився був подорожником до Москви, то й нам намалював трохи свіжих ікон та обклав із старими окладами, почистивши та помивши їх. Тепер на Москві, кажуть, у срібній палаті Збройній цареві та боярам ікони пише. Іде люд у службу, несе себе і свої хисти чужинові і ради тому не має.

По перехваті Архип Рава повів до річки чистити скребницями і мити коней з дороги, Сірко лишився з Явдохою сам на сам.

— То як воно тут, коли по щирості, кумо? — розпахкував Сірко зіньківку-моругу.— Що чувати, і як живеться?

— У нас то ще нічого, хоч уже й деруть де-не-де подимне та подушне, а в подальших обширах-землях — столітній безлад і нечуване визискування у звичаї. І то таке, що не доведи Боже знати нам! Збіглі варнаки валавами плентаються, втікаючи безбач, бездомники та юродиві розповідають, що чи бояри, чи їхні слуги — то однакові: оце складе божбу, а слідом, піймавши слушний мент, і ножа в спину тобі всуне, що мордирця отой. А бояри і їхні ловці: один збігуна за хабар відпустить, а другому підкаже, де його ловити. Обсіли вони робучий люд, як сліпні худобу вліті, і смокчуть піт, кров та сльози людські ненаситно. Підневільних сіром втіклих, як хорти зайця ото, винюшкують. А скупердяги такі, що не доведи Господи! І милостиню, моя ти ненько, вагом дають...

Говорили про різне і різночасе, а верталися, більше завдяки Явдосі, до сьогоденного:

— То все-таки милостиню дають? — спитав Сірко Явдоху, зрозумівши, що кума — така ж ненависниця московитів, як він аґарян, коли не більше.

— Та де там, куме?! У них руки як ото зуби на валку,— лиш до себе гребуть. Але, кажу тобі, є й утіха, бо воно в них не к Різдву, а більше к Великодню йде: вночі тріщить, а вдень плющить. І ойроти — перше тому підтвердження. Видно, як займеться, то все царство пожежищем візьметься. Вір, мені, їй-бо — візьметься! Стариця Олена і знамення вже бачила!.. Наш Ромодан знову хоче перевести реґимент в Острогозьк, то й те Івась має узгодити тепер...

— Великого, кумо, займища треба, щоб вся Московія стала пожежищем, а де йому взятися, коли сусіди зайняті своїм, а бояри — лише чужим, живучи чи в Борисоглібську, чи й у Острогозьку за вами, як за горами?

— Таки так, але чує моє серце, що займище буде...

Івась тобі також скаже!..

Говорили про всячину, і Сірко зрозумів із тих балачок, що як не було тяжко тутешньому населенню, але воно ще жило своїм життям, звичаями, уболіваннями, обрядами, полковими козакуваннями, судами, рукомеслами, захищаючу себе від бояр і заодно Московію — від орди, ногаїв та навіть ляхів.

— А що шлюбитися московити з нашими дівчатами та молодицями-вдовами похітно ласі, то й повірити тяжко,— чи то бідкалася Явдоха, чи втішалася.— Кажуть, сам цар та його придвірці до того свій люд підбивають і заохочують. А оті обраниці, як і Оксана Ромоданиха, моя кума, восводиха, що полонянки, в жінках ходять. Ні заперечити, ні ослухатись не сміють, хоча й мудріші за