Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Полковник і кум, Іван Дикий-Дзиковський, під вечір повернувся розквашеними дорогами з Бєлгородського острога від воєводи Ромодана із супроводом, ледь не загнавши коней. Заїжджаючи в дворище, був невдоволенні, роздратований, заклопотано-насуплений. Але коли довідався від дружини, що приїхав Сірко і тепер десь в Поріччі, зразу змінився та в невтерпі вирішив і собі глянути на річку Ворону, що якраз від дощів набирала повені.
Дзиковський мав свої плани на Сірка і від звістки, що той приїхав, омолодився, ніби сплюнувши усі гризоти дня і розвіявши їх по вітру. Зустріч двох досвідчених мужів відбулася на тихому, усамітненому березі ріки.
— Ждали тебе — як пришестя того,— чоломкався Дзиковський із Сірком, ніби співчуваючи йому як вигнанцеві і втікачеві.— Великі надії у людей на тебе, великі!..— натякав з ходу.
Сірко зауважив і бадьорість кума, і радість та щирість у перших же його словах, а в розмові — обізнаність із подіями в Січі. Вразило Сірка і помітне постаріння полковника, повнота в статурі та сивина на скронях.
— І ти не молодієш, бачу, і рубець свіжий маєш на карку від ятагана, на твоєму тлі я ще ого-го!.. Справи всюди,— говорив він зразу про найболючіше,— і кепські, і обнадійливі. Ото лише горе, що не можемо всі стати в одну лаву,— вішав він питання на карк Сіркові.— Викітчанські переїзди із дідизних земель відібрали, як мислю, в багатьох людей чуття домашності, набутої із прадідів, та ще при нагадуванні царя про його милість до нас, як ото кажуть: прости мене, мила, що ти мене била. Це тяжко втямити тутешньому людові, то й тобі, може, не ясно. Реґімент мій, за наказом царя, знову, в Острогозьк має передислокуватись своєю половиною, очевидно, щоб ми, козаки, не спілкувалися тут із сусідами — «ворами», як кличуть цар і бояри усіх інородців. Снується тут, брате, таке, що не знати чим і скінчиться. Пішли помалу,— торкнув він шанобливо Сірка.— Я по дорозі тобі дещо оповім, бо повний тим по горло. Не прибув би ти, я послав би нарочитих за тобою, відставним обшитом, і на Січ. Бо спікся тут уже: по-перше, чуваші з мордвинами і марійцями-чемерисами, може-сь чув уже, комизяться і упираються боярам не на жарт, а по-друге, ойроти бучу підняли разом із гультяями-добитчиками. І всі в один голос не годяться визнавати свої стійбища царськими. Воєводам і боярам, кажу, настала перепалка з ними неабияка. Цар наказ-бефель дав усім прислужцям, приборкати їх не гаючись, а як і чим їх приборкаєш?! Стрільці самі приязні до ворохобників, не кажучи вже про козацтво, що вважає Слобожанщину і всі осадчини кревними землями і рахується лише із отими «ворами», як веснами межує з ними паєм пасовиська. Зараз все Поітилля, кажу, як посуш стало! Підпали тільки, то так і спалахне повсюдно пожежищем,— вимальовував Дикий Сіркові справжній стан справ.
— Чув уже від куми Явдохи, та бере сумнів, чи не перебільшуєте ви? — зауважив спокійно Сірко, запитливо глянувши на Дзиковського, ступаючи з ним у ногу.
— Річ у тому, що не перебільшуємо, а ще й применшуємо, коли ректи по щирості. Сам цар Олексій марудно ожвавлений із-за цього. Оце в літі збирав він на Москву воєвод,— притишив голос Дзиковський,— то, кажуть, шпетив їх і за здирства над чорнолюдом, і за гультіпацтва, а головне — згадував твою милість як приклад безкорисливого чільника у війні над аґарянами, що приніс пожиток не лише Україні — Малій Русії, а й самій Москві, і Польщі та Литві! Він не промовчав, кажуть, що ти маєш гандж, бо не шануєш належне воєвод, його самого та його гетьмана, як слугу самодержця і вінценосця Божою милістю. Думаю, що те говорилося прицільно після мельдувального донесення Василя Дворецького, проти якого збанітували рукомесні «вори» в Києві під скіпетром самого митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського. Розбиралася там і супліка Брюха на нашого воєводу та інших, уже не лише гетьмана, а й боярина. А з цього ми робимо вислід, що ти міг стати слобожанським чи й лівобічним гетьманом, що лякає навіть самого Ромодана, бо ж ти признаний царем ще й «третім гетьманом»! — бачив щось своє Дикий в тих подіях, не знане Сіркові.
— Дивно мені, боляче й смутно, даруй, полковнику, що ви вірите всіляким боярським баландрасам про мене,— по роздумі, зітхнувши, немов жарину вкинув за пазуху полковникові, зразу ж пошкодувавши, Сірко.— То ж гра на міченій карті навмисне використання мого імені, щоб змусити Брюха, Ромодана і решту бояр та воєвод бути вірними серед усіх вірних. То не заслуга наша, то біда, Що, захищаючи себе, ми захищаємо і трон та боярство, розв'язуючи йому руки для шулерської гри із усіма разом і з кожним сусідом зокрема.
— Який же вихід нам? Треба ж у щось вірити нашому людові,— по мовчанці спитав Дзиковський у розгубі.— Ми тут знаємо і про всілякі облуди царські та боярські, і про їхню люто-хижу злобивість до інородців, коли вони не слугують цареві й тронові. Пошестю стає одруження наших дівчат та молодиць зі стрільцями, судівства вводяться то сям то там. Землі оці, колись Переяславські та Сіверські, спокону своїми вважають,— затягнувся полковник жадібно люлькою, приспинившись.— Адже так вони і сонце, небо, повітря невбарі присвоять, як снокону належні їм! Їхні блудослівні розстриги-церковники пруться в наші святі обителі праведниками, криючи себе хрестами православія і єпітрахилями єдиновірства і прикриваючись личиною нашого з ними ізвічного однородства. А насправді? Коли
