Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Одійди від дверей, зараз ти будеш на волі.

Кара-Кончар помітив, як струнка тінь дуже схудлої дівчини відскочила назад, як легко вона опустилася на обривок строкатого килима. Промінь сонця упав не смагляве, майже голе тіло. Його ледве прикривало якесь червоне лахміття і кілька разків синіх бус. Великі чорні очі дивилися похмуро і насторожено.

— Пусти мене, Кара-Кончаре, — сказав один з супутників. — Зброяр швидше відкриє замки, ніж богатир Каракумів.

Коваль відбив молотком замок. Залізні двері подалися. Гюль-Джамал, як і раніше, сиділа, затуляючись руками.

— На мені весь одяг зотлів. Я не можу підвестися перед тобою.

Кара-Кончар відступив і сказав молодому ковалеві:

— Ти не повинен дивитися на жінку. Кинь їй твій чапан, я тобі подарую інший, шовковий. — Він повернувся і піднявся вузькими напівзруйнованими сходами на дах башти.

Він побачив навкруги клуби диму; у вихорі іскор і вогню вони здіймалися аж до хмар. Місто палало. Навколо міських стін у хмарах куряви пересувалися загони вершників. Вдалині на башті майорів білий семихвостий прапор Джучі-хана.

На площадку вийшла Гюль-Джамал у синій чалмі, у чоловічому чапані, схожа на стрункого тонкого хлопчика. Здивовано підвівши вигнуті брови, вона вдивлялась у далечінь.

— Що діється в Гурганджі? Що це за страшні люди скачуть перед стінами міста?

— Війна примчала й сюди, — відповів Кара-Кончар. — Вороги обложили Гургандж… Тепер ми з тобою будемо завжди боротися поруч. Вогонь війни і сльози на твоїх печальних очах нас з’єднали.

— В цій страшній башті я все забула і навчилася тільки ненавидіти. Я піду з тобою всюди, як люта тигриця, а не колишня безтурботна Гюль-Джамал…

Кара-Кончар уже не слухав її слів. Прикриваючи очі рукою, він вдивлявся вбік крізь пропливаючі клуби диму й куряви.

— Що наробили оці безумці. Дивись: велика ріка Джейхун вийшла з берегів і суне на нас… Вона змиває будинки; вони розвалюються, як дитячі іграшки. Дивись — високі тополі, наче підрубані, з тріском падають… Оці тупоголові, нещадні дикуни зруйнували стародавню греблю, яка вже тисячу років стримувала течію могутньої, багатоводної ріки…[125] Тепер ріка, геть усе розтрощуючи на своєму шляху, заллє і знищить усе багатолюдне місто… Гюль-Джамал, треба негайно тікати з цієї старої башти: під натиском води вона завалиться і нас розчавить…

Уже більша частина міста була зруйнована безперервними штурмами полонених, яких монголи гнали на приступ. Однак жителі Гурганджа захищалися з одчайдушною лютістю. Монголи брали квартал за кварталом. Вони звикли битися в полі, з коня, і насилу посувались вузькими вулицями, заваленими уламками палаючих будівель, але вперто наступали і влучно вражали захисників довгими стрілами.

Найлютішими бійцями були ремісники Гурганджа, вони знали, що коли потраплять у полон, їхня доля наперед вирішена: найвправніших і найдужчих монголи відішлють на свою далеку батьківщину, а решту, непридатних, переб’ють.

Дружини й дівчата билися на стінах і дахах будинків поруч з своїми батьками, чоловіками і братами. І якщо хто-небудь з них, вражений стрілою, падав, жінки безстрашно складали перед пораненими стінку з цегли й землі, щоб захистити його від нових стріл.

Героїчна оборона Гурганджа вписала одну з надзвичайних сторінок у печальну повість про загибель великого Хорезму; інші міста здебільшого виявили сліпу довірливість до монголів, легкодухість і безсилля і тому безславно загинули. Навколо Гурганджа монголи втратили дуже багато своїх воїнів, і з кісток забитих утворилися цілі горби, що їх потім багато років було видно між руїнами.

Коли зосталися незахопленими лише три квартали, змучені, зранені захисники Гурганджа вирішили здатись і послали обраних осіб до хана Джучі просити милості й пощади. Син Чінгісхана відповів:

— Про що ви думали раніше? Чому ви не виявили покірності, коли моє військо підходило до міста? Тепер, коли я втратив стільки моїх найкращих бійців, чи можу я заборонити моїм воїнам насититись лютістю і грабіжництвом? Ніякої пощади вам не буде.

Монголи кинулись до вцілілої частини міста. Одних захисників вони взяли в полон, інших зарубали, все майно розграбували.

З наказу хана Джагатая, який не хотів, щоб перлина Хорезму, Гургандж, дісталася старшому братові, монголи зруйнували головну греблю, що розподіляла воду по всьому Хорезму. Вода затопила величезне місто і знесла будинки. Місце, де стояв Гургандж, ще багато років залишалося покритим водою. Хто врятувався від татар, той потонув у хвилях розлитої ріки чи загинув під руїнами. Збереглося лише кілька будинків: частина старого палацу Кешкі-Ахчак, збудованого з цегли, і дві шахські гробниці.

Вода розбурханої ріки затопила також і кілька інших міст Хорезму, а сама ріка змінила течію і довгий час несла води свої через піски в Абескунське море.

Під час одчайдушного захисту Гурганджа Хаджі Рахім перебував на стінах серед воюючих. Знаючи арабські способи перев’язування і лікування ран, він допомагав потерпілим.

Коли зненацька розлилася ріка Джейхун, він два дні просидів на високій цегляній гробниці-мавзолеї шаха Текеша. У човні, що пропливав мимо, виявився рульовим уже знайомий дервішеві коваль Керім-Гулем. Той пересадив його до свого човна, і вони разом плавали по розбурханій водяній рівнині, рятуючи всіх, кого могли. Їм не пощастило більше зустріти Кара-Кончара і Гюль-Джамал. Значно пізніше Хаджі Рахім слухав не раз казку мадаха[126] про подвиги Кара-Кончара, який полював у Каракумах на монголів, і про його безмежну любов до пастушки Гюль-Джамал, силоміць викраденої до гарему останнього хорезм-шаха.

Мадах закінчував казку описом розливу ріки, яка змила славний і багатий Гургандж. У цей потік розбурханих вод потрапив Кара-Кончар. Деякі люди бачили, як він одчайдушно боровся з хвилями, щоб