Чінгісхан - Василь Григорович Ян

— Щоб заодно шайтан і тебе завалив!

— Добираться до цих комірок важко, треба лізти по дерев’яних приставних драбинках, зв’язаних гнилими вірьовками. Раніше ними лазив сам сторож Назар-бобо, а тепер і він уже боїться…

Хто ж сидить у цих комірках?

— Сидять люди, які викликали гнів хорезм-шаха. А в одній комірчині, під самим дахом, ув’язнена молода туркменка…

— Кажи її ім’я! — джигіт схопив старого за плече.

— Кажуть, що ім’я її Гюль-Джамал.

— Ти зараз же проведеш мене до неї.

— Та хіба це зараз можливо? Двісті джандарів сидять біля воріт палацу, нудьгуючи без діла. Вони ждуть, на кого б кинутись, а ти хочеш прямо пройти до в’язниці! І сам потрапиш до підвалу.

— Мовчи, боягузлива душа! Іди до в’язниці і жди на мене там. Я зараз туди приїду і всіх повитрушую!..

Кара-Кончар стьобнув коня і, збиваючи куряву, помчав уздовж вузької вулиці.

Він приїхав у ту частину міста, де жили і працювали різні ремісники: ковалі, мідники, зброярі і вправні майстри кольчуг, броні, щитів. Удари по ковадлах незліченних молотків сповнювали повітря шаленим гуркотом і дзенькотом.

І тут робота йшла лише наполовину, старанно працювали тільки ремісники, які виготовляли зброю. Кому в день загибелі потрібні різні мідні тази, глечики чи нарядні прикраси для кінської збруї?

Кара-Кончар побачив натовп ковалів, що кричали і сперечались. Поява похмурого вершника викликала цікавість, і вони замовкли. Що потрібно «чорному джигітові» на вороному коні?

Кара-Кончар в’їхав у середину натовпу і заговорив палко:

— Гей ви, ковалі, залізні руки, мідні груди! Чи довго хани і беки будуть зиущатися з вас? Спершу хорезм-шах Мухаммед висотував вас податками. Він утік до Ірану з скринями, повними золота. За ним, на щастя, попленталась і злобна гієна — його мати. Тепер самозваний султан Хумар-Тегін перекинувся до наших ворогів і, напевно, їм уже розказав, з якого боку найлегше проламати стіни Гурганджа. Чи довго ви будете лупати очима і ждати, що якийсь новий султан знову продасть вас? Чого ви ждете? Ходімо до палацу, розтрощимо вщент це забруднене гніздо і заодно висадимо залізні двері в’язниці й випустимо з її підвалів в’язнів. Там сидять не розбійники і вбивці, а ті, хто говорив правду, невгодну султанові.

— Ходім, ходім! Зруйнуємо палац хорезм-шаха! — закричали ковалі. — Розвалимо в’язницю!

— Беріть молотки, беріть кліщі й зубила, беріть усе, що потрібно, щоб розклепати кайдани. Все беріть, щоб вивести з підвалу вмираючих наших братів.

Усі ковалі, і зброярі, і мідники, й інші ремісники, забравши і молотки, і мечі, і списи, грізною юрбою рушили до палацу.

Деякі джандари кинулися назустріч, намагаючись розігнати натовп. Їх побили й кинули під ноги. Поки ковалі громили палац, кілька чоловік допомагали Кара-Кончарові розчинити залізні двері в’язниці. Сторож Назар-бобо, зв’язаний, стояв тут-таки: він схлипував і клявся, що завжди дбав про ув’язнених, як про своїх дітей.

Ковалі швидко відчинили залізні двері.

Туган, що прибіг з ковалями, кричав:

— Швидше вниз, у підземелля! Там лишилися мої друзі, безсилі, осліплі від вічної темряви. Деякі не змажуть вибратися, їм відібрало ноги…

Кілька чоловік спустилося у похмурий отвір підвалу.

Звідти стали виповзати в’язні, чіпляючись один за одного, в лахмітті, брудні, з відрослими довгими нігтями, із скуйовдженим волоссям. Осліплі від багатолітньої темряви, вони стукалися головами, все обмацували руками, плачучи і сміючись, не вірячи щастю, що вони знов під небом і сонцем, серед вільних людей.

— Ідіть через базар, — кричали їм з натовпу. — Нехай всі бачать, як хорезм-шахи утримували своїх підданих! Вимагайте, щоб купці дали вам чисті сорочки й шаровари.

Кара-Кончар з палаючим факелом ступив усередину башти.

Звідти віяло холодом і вогкістю. Перед собою він штовхнув переляканого сторожа, який весь час бурмотів молитви. Той поліз по хитких східцях. Ззаду ступав Туган і по дорозі збивав молотком замки на дверях в’язнів. Жалюгідні, у дранті, жінки, виснажені й худі, виходили, хитаючись, трималися за стіни і плачучи спускалися вниз.

Коли Кара-Кончар піднявся під саме склепіння даху, сторож спинився біля залізних дверей. Маленький квадратний отвір був загратований.

— Тут, — сказав він, — ув’язнена «навіки і до смерті» одна жінка з двірцевого гарему. Вона насмілилась підняти руку на самого шаха Мухаммеда.

— Чого ж ти ждеш? Відчиняй!

— Не гнівайся на мене, найхоробріший богатирю, але ключ від цих дверей зберігається у падишаха.

— Значить, у тебе немає ключа?

— Нема, мій повелителю! Нема, мій всевишній аллах!

— Тоді провалися під три чорти! — і Кара-Кончар скинув сторожа. З одчайдушним зойком полетів він униз, чіпляючись за повалені балки, і зник у мороці під. скавучання й гавкіт сполоханих собак.

Кара-Кончар припав оком до невеликого отвору в дверях. Він побачив тільки обривок старого килима, освітлений скісним променем сонця. «Де вона? — думав він. — Комірка порожня… Невже вона загинула?»

Раптом тінь майнула перед ним, і показалося темне обличчя. Великі чорні очі впивалися пильним поглядом.

Кара-Кончар давно готував багато прекрасних слів з старих пісень, але всі вони розвіялись, як перелякані бджоли. Він міг тільки сказати:

— Це я!

Несміливий, тихий голос прошепотів:

— Освіти твоє обличчя, щоб я могла тебе пізнати.

Кара-Кончар одсунувся і підійняв палаючий факел.

— Я пізнаю шрам через усе обличчя від лапи звіра. Ти той, якого ніхто й ніщо не стримає.