Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Ходу принадливу жадаю знов побачить.

Своє віддам я серце за шепіт уст твоїх.

Рятуючись від монголів, Кара-Кончар пробирався пісками до ріки Джейхун. Вдалині розтягнутим цепом час від часу з’являлись монгольські загони. Всі вони рухались на північ, до Гурганджа. Доводилося завертати назад, у піски, робити довгі обходи, розпитувати випадкових кочівників, які з страху металися по Кзилкумах, тому що звідусіль насували монголи.

Разом з Кара-Кончаром їхало двоє зчорнілих від спеки туркменів у великих баранячих шапках — завжди похмурий хлопчик і бородатий дервіш.

Вночі, при тьмяному світлі місяця, подорожні прокрались непоміченими до берега ріки, що широко розлилася. Вони пройшли кабанячою стежкою крізь високий очерет і опинилися коло води. Кілька великих незграбних човнів— каюків з високо піднятими носами пливли мимо. В них видно було людей, коней, баранів. На крики й просьби пустити в човни звідти відповідали: «Аллах вам допоможе, у нас немає місця».

На одному човні відгукнулись:

— Правовірний не покидає правовірного у біді! — І рульовий скерував човна до берега. Він погодився довезти всіх до самого Гурганджа.

— Скільки ж ти хочеш за провіз? — спитав Кара-Кончар.

— Е, про що говорити! Сьогодні і гроші, і речі, і худоба — все не має ціни, все переплуталось. Ти зараз у біді, і я в такій самій біді: мій дім розгромили, сім’ю вирізали. Нащо мені і для кого збирати гроші? Пливіть!

Міцний великий човен забрав подорожніх і їхніх коней і швидко поплив, погойдуючись на каламутних хвилях широкого Джейхуну. Іноді на правому березі з’являлися монгольські роз’їзди. Тоді човен тримався ближче до лівого берега. Через чотири дні човен в’їжджав у широкий канал, що розтинав Гургандж на дві частини: старе місто, оточене високим муром, і передмістя, де будинки ховалися в тутових садах.

Кара-Кончар витяг з-за пояса шкіряний мішечок, затягнутий шнурком, відрахував десять золотих динарів і поклав їх на широку долоню власникові човна.

— Не знаю, чи доведеться ще з тобою зустрітися. Ти скажи хоч би твоє ім’я.

Рульовий посміхнувся і збив на потилицю червоний тюрбан.

— Звуть мене Керім-Гулем, коваль. А тебе я пізнаю, хоч ти й не говорив своє ім’я. Твій вороний кінь з легкими стрункими ногами і лебединою шиєю може належати лише тому, про кого вже розповідають казки і співають пісні. Якщо ти будеш тут битися з язичниками, я прийду до твого загону.

Кара-Кончар його вже не слухав. Він уважно вдивлявся в далечінь, звідки з того боку каналу наближалася хмара куряви.

Вимальовувались кінські морди і схилені до грив кипчацькі вершники. Вони кричали, стьобали коней, здалеку долітав глухий шум і рев хрипких голосів.

Спереду скакав чоловік на великому білому коні. Він мотався в сідлі, — ось-ось впаде. Білий тюрбан і жовтий халат були в кривавих плямах; кінь був залитий червоними патьоками, а в шиї коня застряла довга стріла.

Кипчаки вихором пронеслися по мосту.

— Вони близько, вони за нами! Рятуйтесь! — долинули їхні відчайдушні крики.

Кара-Кончар біля воріт міста стримав вороного жеребця, який гарячкував і гарцював, побачивши, як мчать коні.

Кипчаки влетіли у ворота, за ними в’їхав Кара-Кончар із своїми супутниками. Ворота з тягучим рипінням зачинили їх важкими колодами.

Один вершник зупинився біля сторожів і розповідав:

— Новий султан Хумар-Тегін послав нас захопити дві сотні монголів. Вони забрали нашу худобу. Побачивши нас, вони помчали, як перелякані щури, покинувши захоплене стадо. Хто знав, що вони готували пастку і нашу загибель! Біля саду Тілляли налетіли на нас із засідки тисячі дві оцих скажених язичників. Вони оточили нас з усіх боків, вражали здалеку довгими стрілами, збивали вершників і ловили коней. Всі наші хоробрі воїни загинули там! Ось усе, що лишилося від нашого загону. Для чого султан послав нас на цю бойню?

— А навіщо ви обрали поросячого султана? — вигукнув Кара-Кончар.

Всі оглянулись: хто наважився сказати таке слово про султана?

А Кара-Кончар кричав далі:

— Аллах і боягузтво вигнали з Хорезму злу суку царицю Туркан-Хатун і всю зграю її дармоїдів. Втік і товстозадий шах Мухаммед. Тепер собаки рвуть його, мов падло! Коли вся зграя шакалів виметена вітрами бурі, ви вирішили обрати собі нове городнє опудало Хумар-Тегіна! Справжній хазяїн йому не довірить навіть двох облізлих цапів, а ви зробили його начальником війська, і ви таки вручили йому оборону міста!.. Рабське ви плем’я! Не можете жити без палиць…

Двоє джигітів, супутників Кара-Кончара, заступили його.

— Тихше, Кара-Кончаре! Адже тут навколо кипчаки. Вони одного з шахом роду. Їдьмо звідси!

Воїни і сторожі, що були біля воріт, остовпіли від слів «чорного вершника».

— Що це за сміливий джигіт? Але ж він сказав правду. Хіба Хумар-Тегін раніше відзначався в бою, хіба він визначався безкорисливістю чи розумом? Уся сила його в тому, що він ходив хвостом за шахинею Туркан-Хатун. З такими султанами всі ми пропадемо.

Кара-Кончар не поспішаючи їхав головною вулицею Гурганджа і чорними суворими очима поглядав на зустрічну юрбу. Своїм супутникам він сказав:

— Ідіть на базар, знайдіть там чайну Мердана. Всі його знають. Там ждіть мене.