Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс

Іноді здається: як повіє вітер з того прикордоння трьох держав, і України теж, до Галаца, до парку Свободи, до пам’ятника Івану Мазепі, то чутно, як співають в Україні її гімн:

Ще не вмерла України і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці…

І здається, гетьман Мазепа теж співає гімн незалежної України, до створення якої він доклав свої помисли і думи і серце своє…

«Іван Мазепа володів особливими чарами. Може, це була якась концентрована внутрішня енергія, високої напруги біополе. Але він, людина залізної волі, умів впливати на людей, не тільки не пригнічуючи їх своєю перевагою, а й викликаючи симпатію й безмежну довіру. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви великій патріотичній ідеї. Такий європеєць із відблиском ренесансності, державний муж стояв із 1687-го до 1709 року біля керма Української гетьманської держави, автономію й самостійність якої московський царизм поступово знищував.

Жодне прокляття не в змозі було знищити велику ідею Івана Мазепи про вільну, незалежну, самостійну Україну. Тому ідея державної суверенності, незалежності має загальнолюдське значення і забезпечує нормальне існування кожного народу, кожної нації, зберігає етнофонд людства» (збірник «Усі гетьмани України», 2008).

P. S. «Разговор Великороссии c Малороссией»

Це – полемічний віршованій твір на тему, як сприймала тогочасна національна інтелігенція (невже вона і тоді була?) становище (на жаль, зовсім не братнє, як пізніше мусолитиме комуністична пропаганда і як дехто ще й нині гадає, а сякий-такий Мазепа намагався зруйнувати те сакральне братство) України-Гетьманщини у складі Російської імперії…

Написав його маловідомий (точніше – невідомий тепер) поет Семен Данилович Дівович. Рік народження і смерті його невідомі, ймовірно поет народився на початку 1730-х років у містечку Семенівка, що на Стародубщині. Нині Стародуб – місто районного підпорядкування Брянської області (Росія). Колись належав Київській Русі, потім його правонаступниці Україні. У ті часи Стародуб був одним з економічно найсильніших регіонів України-Гетьманщини, а Стародубський козацький полк – найбільшиій і найзначніший серед козацьких полків тогочасної України.

Навчався майбутній поет у Києво-Могилянській академії (пройшов курс риторики). У 1754 році Семен Дівович, як один з найкращих студентів, направляється до Санкт-Петербурзького університету. Але після конфлікту з Михайлом Ломоносовим, який неприязно ставився до українців, його разом з іще одним студентом було виключено з університету – і треба ж було Семену «качать права» України в розмові з Михайлом Ломоносовим!

Гетьман Кирило Розумовський скасував це українофобське рішення Ломоносова, який, крім усього, виявився ще й імпер-шовіністом. Дівович змушений був повернутися в Україну. У 1761 році він зайняв посаду перекладача при Генеральній військовій канцелярії, а з 1763 року – архіваріуса при Малоросійському генеральному архіві. Жив у Глухові. Після служби писав вірші. Здебільшого полемічні, а відтак і гостро-актуальні (такими вони залишаються і сьогодні). Особливо у своєму знаменитому «Разговоре Великороссии с Малороссией». Цей вірш – документ, як тогочасна національна інтелігенція сприймала становище України-Гетьманщини у складі Російської імперії в середині XVIII століття. Написаний він був Семеном Дівовичем на самому початку царювання Катерини II.

Поет висунув сміливу на той час і принципову ідею: Україна (Мала Росія, чи то пак – Русь) не ввійшла до Великої Росії як її складова частина, а, зберігаючи свої «вольності», і далі залишається рівноправною з нею країною, визнаючи лише владу царя – як сильного монарха.

Знаю, что ты Россия, да и я так звусь.

Что ты пугаешь меня? Я и сама храбрюсь.

Не тебе, Государю твоему поддалась,

При которых ты с предков своих и родилась.

Не думай, чтоб ты сама была мой властитель.

Но государь твой и мой общий повелитель.

А разность наша есть в приложенных именах.

Ты Великая, а я Малая, живем в смежных странах…

«Ты Великая, а я Малая…»

Це в територіальному значенні і тільки. Головне ж, що ми «живем в смежных странах». На той час це була чи не революційна ідея: країни різні, тільки територіально одна (Росія) більша, друга (Україна) менша.

На жаль, Велика так не вважала (як і нині). Власне, вважала Малу (Україну) своєю часткою, провінцією своєю безправною.

У поемі Семен Дівович виклав історію України від найдавніших часів до середини XVIII століття і до його часу. (Не виключено, що гетьман Розумовський був знайомий з поемою, як не виключено, що поет написав її під впливом розмов з гетьманом.) Українська старшина має такі самі права і привілеї, що й російське дворянство – доводилося у «Розмові…» Твір подано у формі полеміки між Україною («Малою Росією») та Росією («Великоросією»). Остання ставить запитання «Малоросії», мета яких – применшення ролі українців та показ їхньої державно-політичної неспроможності. А Україна гідно відповідає про свою окремішність, рівноправність з Росією, про заслуги перед імперією та законність її історичних, правових і моральних обґрунтувань самостійності.

САМОСТІЙНОСТІ, ще раз наголошуємо.

Поема Семена Дівовича мала широке розповсюдження серед української інтелігенції. Начальник жандармської канцелярії Дубельт написав на одному з конфіскованих рукописів:

«Якби я був цензором, не допустив би цього друкувати тому, що тут є образа Росії, образа й Україні: перша ставить дурні запитання, а друга вихваляє себе, як стара баба, й нарешті її серце знемагає від нашого ярма».

Знемагало – тут шеф жандармів, як у воду подивився. І саме у великоросійському ярмі, хоч країни були рівні і різні.

Зрештою, «Розмова…» запевняла Росію (устами України):

И что к твоим принадлежит силам, то твое,

А что к моей воинской славе, то тож мое…

Росія ж так не думала, бо вважала, що все належить тільки їй.

Художню цінність поеми Семена Дівовича в різний час відзначали відомі дослідники української літератури – хоча б такі, як П. Житецький та М. Возняк.

Поема була свого часу досить популярною в Україні-Гетьманщині, нею поет, козацький син Семен Дівович протестував проти централізаторської політики Російської імперії, яка нищила всі права і здобутки України, країни вільних козаків. Він добре знав історію України, спирався на такі джерела, як «Літопис Самовидця», «Літопис Грабянки», «Опісаніє о Малой Россіи», крім того використовував архівні матеріали, адже працював архіваріусом у найбільшому тогочасному архівосховищі Лівобережної України. Як зазначає історик О. Оглоблін, його аргументація подана талановито, із залізною силою логіки, з високим почуттям своєї національної правди й гідності, з глибоким розумінням історії України й Росії.

Це