Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
Але універсалами зарадити програній справі не міг. І від ганьби поразки, від тяжких душевних мук життя його згасало. Бо нікому вже не потрібно. Ні йому самому, ні людям. Хіба що колись – ще кволо сподівався – нащадки згадають. Яким болітиме Україна. І продовжать його справу по здобутті волі Україні. Цим у ті дні ще жив, згасаючи…
В останні дні про гетьмана дбав небіж Войнаровський, який цілодобово перебував поруч, у сусідній кімнаті. Чуйний небіж, уважний і турботливий. Досить було гетьману скрипнути ліжком, застогнати – ба навіть скреготнути зубами, як небіж тут як тут.
Часто заходив вірний Пилип Орлик – його Мазепа хотів зробити спадкоємцем своєї ідеї, і годинами сидів біля Мазепи. Вони тихо гомоніли про одне й те саме – про Україну, що з нею тепер буде, про лютування москалів… Про все, чим боліла тоді душа. Орлику Мазепа передав і свій політичний заповіт.
Провідував гетьмана – хоч і зрідка – і Карл ХII. Гомоніли через товмача. Настрій у короля, хоч він і програв Північну війну з Росією і мав переможеним повертатися додому, в королівство своє, був наче й бадьорим. Чи король умів тримати свої емоції при собі, будучи на людях тим, ким він і мав бути – королем. Він теж намагався підтримати Мазепі настрій, запрошував його їхати з ним до Швеції і там доживати віку. «Під захистом мого скіпетра» – додавав.
– Без України України немає, – коротко відповідав гетьман і провалювався в безпросвітне марення. Карл XII зітхав і, тихо ступаючи, виходив, залишаючи при гетьмані свого лікаря.
Але й лікар вже мало чим міг зарадити – Мазепа доживав останні свої дні – це вже всі бачили і все розуміли…
Наприкінці вересня здоров’я гетьмана так різко погіршилось, що з міста Ясси привезли до нього православного священика. Мазепа висповідався, отримав відпущення гріхів. Зважаючи на деяке просвітлення після сповіді, вирішив уладнати свої справи щодо особистого майна, що було при ньому, розпорядився, як використати дукати та інші коштовності. В окремій скриньці у нього зберігалися папери, що їх чи не по всій Україні розшукував цар Петро і дорого б за них дав. На прохання гетьмана Карл XII прислав шведського комісара Сольдана, який знав слов’янські мови і погоджував різні справи українців при королівському штабі. Гетьман довірив йому розпорядитися майном та паперами і його ж попрохав упорядкувати передсмертний заповіт. Пізніше у своїх спогадах Сольден писатиме: гетьман, незважаючи на тяжкий стан, у рідкі хвилини просвітлення жартував – у тому числі й щодо своєї долі, порівнюючи її з долею Овідія, поета-вигнанця Стародавнього Риму, який мордувався колись у тих самих краях, де й знайшов свій кінець.
– Мене чекає те, що колись чекало Овідія на чужині…
Мовив глухо, дещо вже надтріснутим голосом, мовив з важким видихом і довго мовчав, дивлячись поперед себе в якусь тільки йому одному видиму далину – чи в інше життя, що вже відклекотіло. Чи в те, що ще тільки-но буде. І здавалось, що нікого біля себе старий гетьман не помічає…
Та ось він засилкувався звестися, наче кудись конче мав квапитись.
І попрохав винести його «під вільне небо».
Збагнули, гетьман просить винести його з помешкання надвір.
Винесли його на подвір’я, поклали під тополею.
– Господи, – прошепотів гетьман. – Тополя на чужині… Як в Україні… – по хвилі, ні до кого конкретно не звертаючись: – А може, ця тополенька і прийшла сюди з України?… Щоби зі мною попрощатися…
– З України, з України тополя прийшла, – підхопили Пилип Орлик та Андрій Войнаровський.
Засилкувавшись, гетьман звівся на лікоть, довго дивився на вершечок тополі і шмат блакитного неба над нею, а тоді раптом заспівав – спершу тихо, наче сам до себе, далі голосніше, хоч голос у нього вже був слабким.
Гей, літа орел, літа сизий
Попід небесами,
Гуля Максим, гуля батько
Степами, ярами…
Співав, як прощався.
Не змовляючись, Пилип Орлик та Андрій Войнаровський підхопили пісню:
Гей, літа орел, літа сизий,
А за ним орлята.
Гуля Максим, гуля батько,
А за ним хлоп’ята.
Гетьман вів перед у пісні, і з кожною миттю голос його оживав, наливався снагою, молодів…
Гей, літа орел, літа сизий,
А за ним заграва…
Гуляють хлопці, козаки-молодці,
А за ними слава…
Всі втрьох співали вже злагоджено, аж із завзяттям і таким, що в двір почали збігатися люди, завмирали, слухали…
Шануйтеся ж, воріженьки,
Іде Кривоніс Чорним шляхом.
За ним – козаченьки.
Затанцюють – так ушкварять,
Аж земля трясеться.
Заспівають щиру пісню,
Аж лихо сміється…
З гурту, що вже виріс навколо них, теж підхопили пісню і здавалося, що все місто, край увесь той співає:
Гей, літа орел, літа сизий
Попід небесами,
Гуля Максим, гуля батько
Із своїми козаками…
Пісня, злетівши до вершечка тополі, відлунювала там, як здавалось, і в голубому небі, а гетьман востаннє дякував тим, хто був з ним.
– Спасибі, що поспівали зі мною. А з вами і я наче ожив… Але… Що там казати. Відспівав я своє. А ви, хлопці-молодці, козаченьки голінні, погуляйте ще. Політайте попід небесами – не перевелись ще в нас воріженьки… Тож гуляйте, покіль гуляється. Та й Україна на вас все ще сподівається…
Захрипів:
– Чуєте? Україна, кажу, на вас ще сподівається…
Глянув на старшин, що його оточували, запитав їх словами своєї «Думи»:
Ей, панове єнерали,
Чому ж єсте так оспали?
І ви, панство полковники,
Без жадної політики,
Озьмітеся всі за руки,
Не допустіть горкой муки
Матці своїй більш терпіти!
Нуте врагів, нуте бити!
Самопали набивайте,
Гострих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
ЖЕ ПРЕЗ ШАБЛЮ МАЄМ ПРАВА!
Першого жовтня під вечір гетьман втратив пам’ять і вже більше не отямився – марення його тривало майже добу. В непам’яті гетьман кликав свою матір («Ненько моя рідненька, – шепотів, – прийми мене до себе. Ти мені колись дала життя, з тобою я й завершу його…»), згадував якісь битви, походи, а їх у нього було!.. Потім вмовк і лише хрипінням переривалося його важке дихання…
О четвертій годині прийшов попрощатися зі своїм союзником і другом шведський король Карл XII – Мазепа вже нікого не впізнавав.
Разом з королем прийшли віддати останню шану українському гетьману офіційні представники Великої Британії та Голландії. Десь після полудня
