Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс

Збиралися в гурти, поклавши руки один одному на плечі та утворивши коло, співали:

Гей, літа орел,

літа сизий

Та й попід небесами…

Підходили нові й нові люди, приєднувалися до тих, хто співав.

Гей, літа орел,

літа сизий…

Не розходилися навіть і тоді, коли налетіла буря й хлинула густа злива.

О десятій годині вечора 2 жовтня на порозі дому з’явився Пилип Орлик і сповістив:

– Панове козаки, добродії і панове, ясновельможний пан гетьман Іван Мазепа щойно відійшов в інший світ!

Присутні впали на коліна й хрестилися.

З бендерської фортеці почали бити гармати. Над містом там і там здіймалися зграї птахів, десь на обріях свіркали блискавиці, хоч небо, здається, було чистим…

– Панове козаки, старшини, товариство!.. Добродії! – Пилип Орлик стояв згорблений і по щоці його до сивих вусів котилися сльози. – Україна наша осиротіла. Але будемо свято вірити: в Україні знайдуться духовні брати гетьмана Івана Степановича Мазепи, і вони продовжать його справу і, врешті-решт, приведуть Україну до волі, звільнять її від чужинського ярма. Давні греки не уявляли свого життя без свободи. Сонце свободи ще зійде над країною козаків!

Шведські фанфари та козацькі сурми сколихнули тяжку тишу.

Вони йшли попереду процесії – шведи та козаки – і грали поперемінно.

За ними козацькі старшини несли ознаки гетьманської влади: булаву, оздоблену самоцвітами, прапор і бунчук.

На возі, запряженим шестернею білих коней, везли труну, вкриту малиновим оксамитом із золотим шиттям, обабіч труни сиділи козаки з піднятими вгору оголеними шаблями.

За возом з домовиною, що рухався неспішно, в жалобі, йшли шведський король зі своїм почетом та уповноважені при ньому іноземні посли, а також представники султана, молдавський і волоський господарі. За ними на чолі козацького загону верхи на конях їхали Орлик та Войнаровський. Далі з опущеною зброєю й похиленими прапорами рухалися королівські трабати у барвистих одностроях і яничари в білому.

Як і водиться, за стародавнім звичаєм голосили українські жінки-плакальниці. І їхні плачі та крики порушували урочисто-жалобну процесію.

А вже за ними юрбою сунув люд – татари, вірмени, поляки, а найбільше тамтешніх українців.

Скрипіли колеса поховального воза, побивалися й голосили жінки за паном гетьманом, за Мазепою, адже ще одного такого чоловіка і гетьмана, як Іван Степанович, у світі білому вже більше не буде…

У молдавській Варниці під владою турок збереглася лише одна маленька православна парафіяльна церква – там і відбулася за козацьким звичаєм прощальна відправа. Насамкінець її Пилип Орлик сказав слово. Зважаючи на присутність іноземців, прощальну промову виголосив латиною.

Розповів про все добре, що було в житті і вчинках покійного, особливо зупинився на великих планах гетьмана щодо визволення України з-під чужого гніту і створення своєї незалежної козацької держави.

– Наш великий і славний гетьман, муж незламний протягом усього свого життя і служби, жертвував усім, щоби вибороти волю своїй уярмленій батьківщині – це було альфою і омегою його життя. Суттю і змістом його. Він не вагався зректися всього, що було найдорожчим на землі, а віддавав власне життя боротьбі за визволення рідного краю з-під московського ярма…

Ім’я Мазепи житиме вічно й зі славою в пам’яті нашого народу, бо він бажав для нього свобідного розвитку всіх його безконечних можливостей – хай же пам’ять про гетьмана буде в наших серцях і в серцях прийдешніх поколінь світлою і невмирущо-вічною!

Слава тобі, великий український муже, який першим розпочав боротьбу за волю свого краю і народу свого, за світлу будучину, велику будучину великого українського народу!

Потім почалося прощання з покійним. Першим до труни підійшов король Карл XII. «Прощай, друже! – мовив, схиливши голову. – Відживши в цьому світі виділений нам Господом строк, ми неодмінно приєднаємося до тебе у тому, у кращому світі».

За королем з покійним гетьманом попрощалися і всі інші.

Відправа завершилася салютом козацьких самопалів, а також шведських і турецьких рушниць. У фортеці Бендер у цей час тричі прогриміли залпи гармат.

За старовинним українським звичаєм гетьмана поховали на вході до церковки – єдиної православної у тих краях. А тому на вході до Божого дому, що вважалося: коли богомольці проходитимуть по тому похованню, то частина доброї душі гетьмана передаватиметься кожному богомольцю, який входитиме до церкви.

Але церковка та у Варниці була вже дуже ветхою – дерево розсохлося, й церковка на вітрі в негоду скрипіла, наче скаржилась парафіянам на долю свою. Парафіяни почали збирати кошти, щоби спорудити нову церкву. І тоді козаки, які разом з Мазепою прибули до Бендер і все ще гордо йменували себе Військом Запорозьким, попрохали короля Карла XII поклопотатися перед турецькими властями щодо перепоховання гетьмана у більш надійному і достойному його місці, але неодмінно щоб церква належала до православної громади.

Після клопотів і пошуків таке місце було знайдене в Галаці, неподалік Бендер, де був мурований кафедральний собор Святого Юри. Влада дозволила перепоховати гетьмана там. І невдовзі кортеж з труною в супроводі загону козацького війська вирушив до Галаца, що тоді перебував під протекторатом Туреччини, де на довгі роки мав упокоїтись прах українського гетьмана. Вірилось, що тіло його колись повернеться в Україну.

…У міському парку Свободи на Бессарабській вулиці, за п’ять кілометрів від румуно-молдавсько-українського кордону

Гетьман Іван Мазепа так близько лежить від рідної України – всього лише за 5 кілометрів від її кордону.

Сьогодні Галац (від грецьк. галаізон – «голубий», як його називали ще у Візантії) – місто і порт на сході Румунії, в гирлі Дунаю, власне, на лівому його березі; адміністративний центр жудеця Галац. Населення – за триста тисяч чоловік. Відомий з XIII століття. Металургійний комбінат, суднобудівництво, виробництво суднового обладнання, хімічна, текстильна, меблева промисловості. Музей історичний, сучасного румунського мистецтва. Церкви XVII століття. Нові житлові райони.

Займає площу 246,4 квадратних кілометри. Хоча й на лівому березі Дунаю, але на стику рік Сірет (на заході) і Прут (на сході), до Чорного моря – 80 км.

У Галаці знаходиться найбільша на Дунаї судноверф, а також – прикордонний пункт з Молдовою.

Івана Мазепу поховали в головній церкві Святоюрського монастиря. Козаки збудували цегляний льох-гробницю, у ній і упокоївся гетьман. На домовину поклали мармурову плиту з викарбуваною на ній епітафією, гербами України й Мазепи та фігурою одноголового орла.

Звідтоді місце поховання українського гетьмана відвідало багато українців. У 1722 році Пилип Орлик, проїжджаючи через Галац, уклониться могилі гетьмана.

«Був я в церкві Св. Юри, відвідав