Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс

– Цар московитів Петро Перший вже випередив пана гетьмана – його посланці просять видати їм пана гетьмана – не за так, а за 300 000 золотих талярів!

– Непогана сума, – сказав гетьман, усміхаючись у вуса. – Я навіть не відаю, чи вартий такої суми. Мабуть, цар Петро надто розщедрився.

– Так, названа царем сума – великий сума, – погодився сераскир. – За такий сума можна і батька рідного продати, але… – пан сераскир підняв довгий кістлявий палець з великим загнутим кігтем, чи то пак нігтем, прикрашеним чистої води діамантом, – але, – повторив, – його величність від імені Оттоманської Порти відмовився продавати цареві московитів і всіх урусів Пйотру пана гетьмана.

– Навіть за 300 тисяч золотих талярів? – думаючи своє, перепитав гетьман.

Сераскир поважно кивнув маленькою головою в червоній фесці з малиновою китицею.

– Навіть за такий сума, – повторив. – За 300 тисяч золотий таляр! Ми, турки, вірні заповітам Корану: ні за яке золото не видавати втікачів, які шукають у нас захисту.

Генерал-губернатор ще трохи напрочуд ввічливо поговорив з паном гетьманом і так само ввічливо закінчив авдієнцію, кивнувши на прощання маленькою головою в червоній фесці з малиновою китицею та побажавши панові гетьману, дорогому гостеві його величності султана імперії османів, почуватися у його володіннях, як у себе вдома.

– Наші Бендер, – закінчив, – є Бендер пана гетьмана!..

Скільки він побуде в Бендерах – місяць, рік чи й усе життя, що в нього ще лишалося, – гетьман не знав. Як не знав того й король шведів Карл XII – хоча в нього були якісь свої плани-задумки, ще їх він поки що утаємничував навіть від свого спільника у нещасті. Мазепа не став доскіпуватися – треба буде, Карл сам повідає про свої задумки, якщо вважатиме за потрібне, тож варто було влаштовуватися в чужих йому Бендерах, у володіннях турецького султана, який до нього прихильний. Перш за все, гетьман вирішив підшукати собі житло – цим і зайнялися найдовіреніші гетьману люди – його племінник Андрій Войнаровський та генеральний пиcap в уряді Мазепи Пилип Орлик – обом їм Мазепа довіряв, як самому собі.

Вони й нашукали для гетьмана в передмісті Бендер, що тоді звалося селом Варниці, пристойний будиночок, купили його, і гетьман заходився облаштовуватися в ньому з усіма зручностями, як звик те робити в похідному житті. Гетьман міг нарешті перевести дух.

Та щось… не переводився дух. На душі було не просто безпросвітно і тяжко, а – гнітюче. Події останніх тижнів, поразка під Полтавою, відступ, що перетворився на втечу, – переслідувачі не залишали їх поза своєю увагою ні вдень, ні вночі, – втрата війська – як шведського, так і його козацьких загонів, і разом з усім втрата влади і булави – гнітили душу. Просвітку не видно було.

Карл втече до своєї Швеції і перекліпає поразку. І буде там і далі королювати, а що робити йому, гетьману України, без України? Це не лише його кінець як гетьмана – з цим ще можна змиритися, – це кінець і тій куцій автономії, що була, це врешті кінець і самому життю України. Чи то пак – Малоросії. Вона тепер стане просто провінцією Російської імперії, однією з провінцій. Все, заради чого він боровся, до чого тяжко і вперто йшов, вірячи в кінечний успіх задуманого, те, власне, заради чого й жив, не збулося… Принаймні за його життя.

Від цього боліла душа, слабіло тіло, відчувався занепад, що міг закінчитися для нього вельми сумно. Це відчуваючи, потроху почав готуватися, як сам казав, «у дальню путь».

Прощався з друзями.

В один із днів, коли недуга почала брати його в полон і гетьман почувався все гірше, він раптом занепокоївся.

– Панове-братове, а як там мій коник вороненький? Товариш мій бойовий? Брат мій і друг мій вірний…

Клопотався, бідкаючись:

– Прошу вас, панове і други мої. Коли зі мною що лучиться, а я відчуваю, має, має щось зі мною лучитися, бережіть мого коня. Годуйте його, доглядайте, лелійте… І про конюшника не забувайте, пригощайте його чимось добреньким…

В українському фольклорі, в народних традиціях кінь завжди був символом сонця і степу. А ще у слов’ян-язичників – символом смерті й символом воскресіння сонячного божества, яке заходить і сходить. Слов’яни поклонялися, поряд з іншими, й конюшнику – домашньому богу, що охороняв конюшні і коней від усякого лиха, хвороб, пожежі. Конюшникові залишали в яслах на ніч всілякі смачні наїдки…

Та і як можна було уявити козака без коня, що його вони називали «вірним другом», «нерозлучним товаришем», «вірним братом». Та й козак ставав козаком лише тоді, коли в нього з’являвся кінь.

Козацький літописець Дмитро Яворницький це так поетично описував:

«Козак звертається до свого коня не як до німої тварини, як до розумної істоти, у всьому рівної з людиною; він просить його “розбить козацьку тугу по темному лугу”, винести його з тяжкої неволі, розділити його радість у перемозі над ворогом; він ділиться з ним сердечними таємницями, заповідає йому, вмираючи, передати з дикого степу вісточку дорогим товаришам і близьким родичам у славній Січі і далекій Україні; він піклується про нього як про найдорожче для себе створіння і, у випадку хвороби коня, пропонує йому і свій святковий одяг, і незліченні скарби, сховані в землі, і «ясную зброю», лише б кінь підвів голову, розмаяв по вітру широку гриву й знову помчав із козаком “шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком”».

У Варниці, на околиці Бендер

Як далі жити? Заради чого? Україна – чи те, що від неї лишиться за лютого Петра І, – десь там, за Дністром, а він по сей бік Дністра. У турків. І зоря його згасла.

Минали дні, безсонні ночі, гетьман майже не їв, тільки жадібно пив воду – наче якось судорожно її ковтав – і на очах згасав.

У Варницю до нього доходили невтішні, часом жахні вісті: Петро І на залишеній ним Україні лютує. Звіром скаженіє – а він у люті своїй міри не знає.

Пізніше шведський історик Нордберґ свідчитиме: захоплених у бою українців цар Петро віддавав на нелюдські муки, вимагаючи все лютіших і лютіших тортур. Нордберґ був свідком, як полоненим ламали кості рук і ніг, розтягували на колесах, саджали на кіл… Десятками, сотнями, тисячами…

Гетьман, вже невідомо на що сподіваючись, посилав на Україну універсали, в яких пояснював, чому він відірвався від Москви.

«Москва хоче спустошити наші міста, усю старшину запровадити в неволю, козаків повернути в драгуни та жовніри, народ