Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс
— На жаль, ми поважаємо конфіденційність наших гостей.
— Звичайно.
І це було правильно. Я б теж не хотів, як на те, щоб будь-хто міг знати, чим я займаюся.
— То що ж, не існує Пекла?
— Ну, є таке місце, яке ми називаємо Пеклом. Але це більше схоже на тематичний парк. Там, де, знаєте, скелети висовуються, гілки в обличчя, смердючі бомби тощо. Просто щоб добре людину налякати.
— «Добре налякати», — відзначив я, — це антонім «дуже сильно й по-справжньому налякати»?
— Власне. Виявляється, людям це сьогодні дуже потрібно.
— Чи ви знаєте, як було у Раю раніше?
— Раніше? Так, ми знаємо, як було в Старому Раю. У нас записано.
— Що з ним сталося?
— Ну його ніби закрили. Люди його більше не хочуть. Люди його більше не потребують.
— Але я знав деяких людей, які ходили до церкви, хрестили діточок, не лаялися поганими словами. Як же вони?
— А, є такі, — сказала вона. — Про них дбають. Вони моляться і дякують так, як ви граєте в гольф і займаєтеся сексом. Видається, що їм дуже подобається, що вони мають те, чого хотіли. Ми їм гарних церков набудували.
— Для них Бог існує? — спитав я.
— Так, звичайно.
— А для мене — ні?
— Здається, що ні. Хіба що ви можете змінити свої вимоги до Раю. Можу цим зайнятися. Представити ваші інтереси.
— Поки що мені вже є чимало такого, про що подумати.
— Гаразд. То до зв’язку.
Тієї ночі я спав погано. На сексі зосередитися не вдавалося, хоча вони старалися, як могли. Може, в мене нетравлення? Може, я осетра занадто швидко їв, погано жував? і ось я знову хвилювався за власне здоров’я.
Наступного ранку я зіграв у гольф із рахунком 67 очок. Мій помічник Северіано зреагував на це так, ніби це була моя найкраща на його пам’яті гра, наче він і не знав, що я можу пройти поле з рахунком на 20 очок меншим. Потім я спитав дорогу і поїхав у бік єдиної помітної ділянки з поганою погодою. Як я очікував, Пекло мене сильно розчарувало — гроза на паркінгу, мабуть, була найцікавішим там явищем. Там були відставні актори, які штовхали довгими вилами інших відставних акторів у чани, на яких було написано «кипляча смола». Тварини-роботи з причепленими пластиковими дзьобами колупали трупи, зроблені з пінистої гуми. Я бачив Гітлера, який катався на поїзді-привиді, обіймаючи біляву дівулю з косичками. Були там кажани, труни з рипучими кришками, запах гнилих дощок. Що, люди справді цього хотіли?
— Розкажіть мені про Старий Рай, — попрохав я Марґарет наступного тижня.
— Багато в чому він такий, як вам розповідали про Рай. Я маю на увазі, принцип Раю такий: людина отримує те, чого хоче, чого очікує. Я знаю, що деякі люди уявляють його по-іншому, що там отримують те, на що заслуговують, але так ніколи не було. Нам доводиться виводити їх з омани.
— Їх це дратує?
— Здебільшого ні. Люди воліють отримувати те, чого хочуть, а не те, на що заслужили. Хоча дехто трохи дратувався, що хтось інший не отримав кару по заслузі. Від Раю, як видається, частково очікується, щоб інші люди йшли в Пекло. Це не дуже по-християнськи.
— А вони були… безтілесні? Було оце все духовне життя і таке інше?
— Так, справді. Саме цього вони хотіли. Чи принаймні в деякі періоди. Протягом століть думки щодо безтілесності змінювалися. Зараз, наприклад, серйозно наголошується на тому, щоб людина зберігала власне тіло та особистість. Утім, це може бути лише минуща тенденція, як і інші.
— Чому ви всміхаєтеся? — спитав я.
Я неабияк здивувався. Я гадав, що Марґарет просто має обов’язок надавати інформацію, як Бріджит. Однак жінка, вочевидь, мала свою думку й була не проти нею поділитися.
— Просто тому, що інколи люди дуже дивним чином прив’язані до власних тіл. Звичайно, вони інколи просять зробити їм невеличку пластичну операцію. Але складається враження, що інша форма носа чи щоки або жменя силікону — це і все, що стоїть між ними і їхнім ідеальним уявленням про себе.
— Що сталося зі Старим Раєм?
— Ну, він проіснував якийсь час, відколи збудували Новий. Але туди заселялося дедалі менше людей. Видавалося, що людям цікавіше в Новому Раю. Що зовсім не дивно. Ми врахували все, що могли.
— Що сталося з мешканцями Старого Раю?
Марґарет знизала плечима, поблажливо, як корпоративний планувальник, чиї прогнози справдилися до надцятої цифри після коми.
— Вони вимерли.
— Ось прямо так? Ви хочете сказати, що ви закрили їхній Рай — і тому вони вимерли?
— Ні, зовсім ні, навпаки. Тут не так усе влаштовано. За конституцією, Старий Рай існуватиме стільки часу, скільки він буде потрібен своїм жителям.
— А вони зараз є?
— Здається, кілька людей лишається.
— Можна з ким-небудь зустрітися?
— На жаль, вони не люблять візитерів. Раніше — так. Але мешканці Нового Раю мали звичку поводитися, як у цирку чи зоопарку, — показували пальцями й ставили дурні питання. Тому в Старому Раю їх бачити не хочуть. Вони припинили спілкуватися з усіма, крім тих, хто теж живе у Старому Раю. Потім почали вимирати. Зараз небагато лишилися. Ну ми за кожним слідкуємо, звичайно.
— Вони мають тіло чи безтілесні?
— Деякі такі, деякі інакші. Усе залежить від секти. Звичайно, тим, хто не має тіла, уникати жителів Нового Раю нескладно.
Що ж, не безглуздо. Власне, все сходиться, окрім головного.
— А що це означає — решта вимерли?
— Кожен може померти, якщо захоче.
— Ніколи про це не знав.
— Так. Мають же бути сюрпризи. Хіба вам би справді хотілося знати все наперед?
— А як вони помирають? Самогубство? Чи ви їх убиваєте?
Марґарет була трохи шокована такою варварською думкою.
— Що ви, ні, звичайно. Я вам уже казала: у нас зараз демократія. Якщо людині хочеться вмерти — вона вмирає. Просто треба почекати — і воно стається. Смерть тут не небезпека чи похмура невідворотність, як було в перший раз. Тут, як ви помітили, у нас панує свобода волі.
Я не був певен, як це розуміти. Мені треба було піти й поміркувати.
— Скажіть, будь ласка, — сказав я, — а на такі проблеми, як у мене з гольфом і хвилюванням, інші люди реагують так само?
— О так. Часто люди, буває, просять поганої погоди, наприклад, або якогось негаразду. Комусь потрібен біль.
— Біль?
— Звичайно. Ось ви, наприклад, днями нарікали, що у вас не буває такої втоми, що — здається, ви так висловилися — хочеться вмерти.
