Судний день - Ярослав Іванович Ярош

– Час домовлятися пройшов. Ви до сьогодні мали таку можливість, та згайнували її. Зараз, коли не хочете всі вмерти в пекельних муках, то мусите прийняти наші умови.

Тепер переглядатися була черга послів. По якійсь паузі один з них мовив:

– Ми слухаємо вас.

– Ми, Військо Запорозьке, вимагаємо від вас здати місто, зброю, покоритися нашій волі та видати нам своїх старшин.

Посли поклонилися.

– Тож ідіть і перекажіть всім.

Депутати поклонилися знову і, задкуючи, пішли геть.

Через якийсь час вони повернулися. За своїм звичаєм поклонилися.

– Ми пристаємо на ваші умови. У свою чергу просимо, аби капітуляцію нашого міста приймав пан Гонта. Пан Младанович просить його на розмову, аби з’ясувати всі технічні аспекти цієї справи.

Спочатку була тиша, та коли слова депутатів рознеслися по війську, воно вибухнуло криками радості. Гайдамаки раділи, підкидаючи шапки й грізно потрясаючи зброєю.

Гонта видихнув із полегшенням – ще трохи, і все це закінчиться. Уже кілька днів він переконує гайдамацьких ватажків не штурмувати даремно міста і не кидати людей на погибель. Поміж коліями було багато таких, що чортом дивилися на панів і будь-що хотіли напитися їхньої крові, згадавши усі старі образи. Залізняк тяжів більше до мирної здачі Умані і будував уже плани подальшого походу на захід. Отож, тепер треба було спокійно зайти у місто. Звісно, зараз хитрий Младанович почне торгуватися за життя своїх родичів і помічників, не кажучи вже про своє власне… Що ж, нехай, сьогодні їхні життя коштують не так уже й багато…

Із такими думками Іван Гонта сів на свого коня і, відділившись від війська, почвалав у бік міської брами.

Тим часом на мурі зібралася шляхта і уважно спостерігала за ходом капітуляції.

– Ганьба на наші голови, панове!

– А що ми? Зробили що могли… – Хтось спробував виправдатися, однак загальна атмосфера була дуже гнітючою.

– Младанович таки пішов на це! Клятий зрадник.

– Жиди і русини за ним стали: кляті схизматики. Та якби в місті не було стільки цього сміття, то ми б могли зберегти фортецю!

– Панове! – раптом усіх перекричав один з панів. – А ми можемо ще все виправити!

Сказавши це, пан підійшов до гармати, що стояла на мурі, і поглянув униз: там якраз добре стало видно постать сотника Гонти, що їхав верхи у бік міської брами. Присутні відразу зрозуміли цей шалений задум.

– Ми чули, пане Владзю, що з пана добрий гармаш, – мовив хтось із натовпу.

Пани зрозуміли один одного з півслова: декілька шляхтичів кинулися на гармашів, що охороняли гармату, інші ж її викотили.

– Заряджена, – перевірив пан Владзьо, а тоді почав цілитися. Йому тут же піднесли запалений трут.

– Зараз, зараз, – усе вимірював пан, примруживши одне око. Раптом скомандував: – Вогонь!

Бахнуло. Гонта і оком кліпнути не встиг, як ядро просвистіло з муру в його бік і розірвалося зовсім поруч. Страшною хвилею його кинуло разом із конем, а ясний світ раптом побляк…

Всі здригнулися.

– Що це? – не відразу втямили повстанці.

– Гонту вбили!

– Зрада!

– Кари ляхам!!!

Козаки з уманської сотні ринули тут же до свого сотника, інші колії, не чекаючи команди, також зірвалися.

– Кари ляхам!!! – лунало понад цілим військом, і сотня за сотнею хапали у руки все, що траплялося, і ринули до міської брами.

– Чекайте, чекайте! – намагався стримати людей Залізняк, однак цей бурхливий потік зупинити було годі.

Побачивши цей стрімкий кидок гайдамаків, Младанович аж за голову взявся.

– До брами! До брами! – намагався організувати захисників фортеці її комендант, однак жовніри немов заклякли: вони не сподівалися такого розвитку подій. А на мурі, звідки щойно стріляли, раптом спалахнула бійка: шляхтичі зійшлися між собою, вихопивши ножі і шаблі.

– Зрада, зрада! – кричали одні.

– Ганьба! – відповідали інші, рубаючи один одного як найлютіші вороги.

Тим часом браму таки зуміли зачинити, гайдамаки ж намагалися її вибити, аби вдертися у місто. Почулася стрілянина. Залізняк зі старшинами також подалися туди, аби остудити гарячі голови, однак у такій веремії уже ніхто нікого слухати не хотів.

З боку Грекового лісу стояла сотня коліїв, створена переважно із досвідчених гайдамаків та запорожців. Вони не кинулися на штурм, чекаючи команди отаманів, тож тепер лише спостерігали за розвитком подій.

– Умань треба брати сьогодні, інакше справа затягнеться на бозна-скільки, – висловив свою думку один із запорозьких отаманів. Бувалі братчики впізнали його відразу – Кіндрат Лусконіг. Додав: – Пани самі вибрали свою долю.

Схоже, про вбивство Шелеста рядові братчики ще нічого не знали, тому з великою цікавістю поставилися до пропозиції Лусконога.

– Що пропонуєш?

Кіндрат показав пальцем.

– Бачите, отам шматок муру відвалився після гарматного обстрілу? Зараз ляхи всі побіжать до брами, тож беріть драбини і гайда зі мною…

Запорожці бігли швидко, тримаючи драбини на своїх плечах. Оборонці фортеці і справді не відразу побачили цей маневр, зосередивши увагу на брамі; коли ж нарешті звернули увагу, то Лусконіг із товаришами уже приставили драбини і лізли вгору. Через