Судний день - Ярослав Іванович Ярош

наче олень, навіть пантофлі погубив, залишившись в одних білих панчохах. Десь за кілька гонів насмілився озирнутися – троє гайдамаків таки бігли за ним, ніби гончі пси за зайцем. Він повернув до людських городів, спробував перестрибнути через чийсь високий паркан. Проте гайдамака зловив його за ногу. Орендар намагався щосили, проте перестрибнути паркан так і не судилося – колії гуртом стягнули його.

– Не втечеш, гаспиде, ось тобі за все.

І три ножі один за одним увійшли в його тіло.

Розгром Умані тривав цілий день. Старшинам таки вдалося врятувати місто і його мешканців від повного винищення, хоча чимало ворожої крові випила сьогодні спрагла, потріскана земля. Чимало цієї крові текло бруківкою і стікалося у широкі калюжі. Чимало панів знайшло того дня свою смерть, для багатьох євреїв Умань стала братською могилою.

Для гайдамаків цей день став великою перемогою. Здобуттям цього міста вони розчистили собі дорогу далі на захід, Умань стала для них плацдармом для нового великого походу, який мав звільнити від панського ярма всі українські землі.

Розділ 22
Фастів. Червень 1768 року

Покозачена людність Подніпров’я після розгрому панів показувала великий хист до своєї організації. Чоловіки переважно записувалися до новостворених полків, які з кожним днем все росли, обирали собі старшин та ділили між собою панську землю. Жінки і навіть діти активно їм допомагали, усі брали участь у громадському житті. Край ожив. Люди вірили, що доба панства безповоротно минула і настав новий час – час волі та достатку.

Отамани гайдамацькі Швачка, Журба та Бондаренко активно сприяли цьому козацькому рухові. Швачка, потовкшись трохи на місці, зняв осаду з Білої Церкви і рушив на північ. У планах отамана було здобуття містечка Фастова. Там, як розповідали очевидці, зібралися євреї і шляхта з найближчих околиць. Вони міцно укріпилися, маючи надію сидіти тут до останнього, чим дуже обурили гайдамаків.

Ночували недалеко містечка. Отаман Швачка став перед козацтвом.

– Панове-товариство, завтра Свята неділя. Чи воліте собі відпочити, попити меду-горілки та вдарити на Фастів пізніше? Нехай пани собі ще раз одягнуть білу кошулю, йдучи до костьола. Чи може таки завтра вдаримо, й надінемо на них кошулю червону?

– Червону, батьку! – ревнули гайдамаки. Один з них пояснив: – Не п’ється нам горілка-меди, коли пани засіли в славному місті Фастові. В місті полковника славного Семена Палія, з яким ще наші діди в походи на ляхів ходили! Справимо ж панам тризну за нашого славного полковника!

– Справимо! – дружно вигукнули сотні грудей.

Наступного дня до схід сонця Фастів було оточено гайдамацьким військом. Вдарили гармати. Пани відповіли. Оборонці були впевнені, що вони зможуть відбити навалу гайдамаків, як перед цим це вдалося жителям Білої Церкви.

Іван Левченко також був тут – іще під Лисянкою Залізняк відправив молодого отамана для підкріплення полку Микити Швачки.

Фастів був меншим містечком за Білу Церкву, слабше укріпленим, отже його потрібно було брати обов’язково.

– То як будемо добивати панів? – запитав Журба, коли старшини зібралися на нараду, сівши під крислатим деревом.

– Потрібний обвідний удар, – мовив Левченко.

Він уже заскучав за боями, тож серце його стала обвивати туга, отаман ставав усе сумнішим. Його гнітила думка про те, що він не лише не знайшов пана Канівського, але й випустив зі своїх рук жида Аврамка. Та нічого, Бог добрий.

– Ми можемо вдарити з півдня. Вночі вдаримо. Ляхи підтягнуть туди свої сили, ви ж тоді, зі сходом сонця, натиснете зі сходу – там мури найслабші.

План був досить непоганим. Старшини іще порадилися трохи, а вже тоді розійшлися готувати коліїв.

Левченко вивів свою сотню, коли було вже за північ. Ішли швидко, але тихо, смолоскипів не запалювали. Сотня поділилася на три загони.

– Гаранджа – справа, Моторний – зліва, – роздавав останні розпорядження Левченко, допомагаючи коліям нести важку драбину

– А я? – запитав Борщик.

– Ти зі мною.

– Послухай, отамане, – раптом засперечався Гаранджа. – Нам же не треба дертися на мури. Може, так, полякаємо. Головне – увагу відвернути, правда?

Левченко посміхнувся.

– Вдаримо так, щоби із панів пір’я полетіло!

Вони підходили все ближче, коли раптом на міських мурах їх зауважили, і там почалися вигуки вартових, пролунали перші постріли.

– Вперед! – ревнув уже не боячись Левченко, ведучи за собою своїх людей. Постріли почали лунати все сильніше, гавкнула гармата. Колії уже під справжньою зливою куль добігли до муру, приставили драбину і почали дертися доверху. Левченко був першим. Він відчув, як густо стріляють оборонці, як завзято кидають каміння і обливають окропом. Та не вагався: драбина міцно вперта, а сам Левченко одним з перших поліз нею вгору.

– За мною!

Раптом Іван відчув, що драбина під ним починає ставати дибки. Він був уже майже на самому верху, коли раптом драбина під натиском польських жовнірів зовсім відірвалася від стіни і шкереберть полетіла вниз разом зі всіма, хто був на ній.

Іван Левченко не встиг подумати нічого, як гепнув із самого верху просто на висушену