Судний день - Ярослав Іванович Ярош
– Смерть схизматикам! Спалити їхню церкву! – раптом підтримав інший пан, мабуть, не дуже тверезий.
– Отямтеся! Про що ви говорите! – намагався закликати до розуму третій, так що скоро все змішалося у вигуках.
У тому гаморі безслідно загубилося кілька досить гарних думок щодо початку перемовин із гайдамаками з метою відтягнути час та дочекатися дощу. Проте що раз більше лунало погроз, образ, прокльонів та криків «ганьба». Прості мешканці бачили цю «нараду», тому як євреї, так і православні почали гуртуватися навколо своїх лідерів, розуміючи, що шляхта все швидше веде їх до провалля.
– Це Гонта винен! – надсадно кричав один з панів. – Він мусить заплатити! Уб’ємо його суку і виводок!
Незважаючи на загальний гул, цю думку почуло багато панів, усе навкруги трохи затихло, однак раптом знову вибухнуло. Велика частина шляхти відкололася від загального гурту і рушила до будинку губернатора Младановича. Вони всі гуртом йшли містом, так що їхня ватага наростала як снігова куля.
Пан губернатор ще здалека почув злі голоси та брязкіт зброї і острогів. Чи був він готовий до цього? Чи чекав? Так, чекав. Спокійно допивши вино з келиха, пан Младанович підвівся, вдягнув капелюха і вийшов на терасу свого будинку саме в ту мить, як туди ввірвалися розлючені пани.
– А ми до тебе, пане губернаторе! – рявкнув той самий крикливий пан.
– Я бачу, – спокійно відповів Младанович. – Чим можу прислужитися?
– Ми прийшли по Гонтиних виплодків!
– Віддай їх нам по-доброму, пане губернаторе!
– Гонта має відчути наш біль на собі! Смерті невинних мають бути оплачені!
Младанович мовчав і лише підняв руку, намагаючись заспокоїти натовп, однак шляхта вирувала все більше.
– Видайте нам прокляте насіння!!!
Із такими криками кілька з них кинулися і, відштовхнувши Младановича, спробували зайти в дім, коли раптом на їхньому шляху став ксьондз.
– Стримайтеся!
Поява священика трохи стримала запал панів. Ксьонз продовжив:
– Кого ви тут шукаєте?!
– Собачу віру! – гукнув у відповідь перший.
– Тут таких нема.
Пани присунулися до священика впритул.
– Не треба нас дурити! Всі у місті знають, що пан Младанович ховає у своєму домі жінку зрадника Гонти!
Ксьонз не вступився їм з дороги, а продовжував стояти, заступаючи двері.
– Пані Анастасія відреклася від своєї віри, а отже від свого темного минулого. Тепер вона стала ревною католичкою, і той, хто насмілиться образити її, образить цілу католицьку церкву!
Це було приголомшливо. Доки спантеличені пани думали, що з цим робити далі, священик продовжив:
– Зараз пані Гелена прийняла Святе причастя і їй треба відпочити, тому прошу вас, панове, дати їй спокій.
– Але ж це нечувано! – крикнув один з панів, аби щось крикнути.
– Віра тут не має значення! Ми мусимо відомстити Гонті! – вирвався з натовпу той самий голос, що першим закликав до помсти.
– Досить! – раптом почувся інший голос, так що пани оглянулися…
За той час до будинку губернатора крім польської шляхти почали підтягуватися євреї і русини – їм не подобалася така ситуація. Побачивши, що пани зараз штурмом підуть, аби забрати Олену Гонтову, міщани грізно посунули на них.
– Чого ви припхалися до цього дому?!
– Досить вже командувати і всіма верховодити!
– Наварили вже каші, прокляті конфедерати, що тепер спокою у цілому краї нема!
Зчинився ґвалт і штурханина, однак міщан було набагато більше, тож вони швидко відтерли шляхтичів геть, показуючи свою силу.
– Ганьба вам, схизмати! Ойчизну продаєте! – гукали з ненавистю шляхтичі.
– Давай-давай, гибай звідси!
Пан Младанович видихнув із полегшенням: пані Гонтову вдалося захистити, хоч і такою непростою ціною. Тепер, спираючись на міщанство і долаючи опір польської шляхти, потрібно знову починати перемовини із коліями. Саме заради цього губернатор ще того самого дня зібрав своїх радників.
– Панове, треба вивішувати білий прапор, – почав Младанович.
– Але ж, пане губернаторе, ви знаєте їхні вимоги – вони вимагають нашого арешту, і нас, напевно, стратять, – посхоплювалися декотрі з панів.
– А вони і так, самі здобудуть місто одним ударом, а в гіршому випадку наші мешканці відкриють їм у ночі браму та віддадуть нас зв’язаних. А так іще є шанс, будемо торгуватися. Чекаю ваших пропозицій…
На другий день облоги над Уманню і справді повиснув білий прапор. Гайдамаки відразу побачили його, показуючи один одному. Скоро пролунала команда шикуватися. Брама Умані відчинилася і з неї вийшло кільканадцять чоловік – міська депутація. До того часу військо вже було вишикуване й найближче присунулося до брами. Попереду був Залізняк зі старшинами. Уманці з коліями зійшлися.
Депутати поклонилися. Тут не було панів, які займали великі посади в місті, вийшли переважно православні люди, які користувалися у місті авторитетом, а також викладачі академії, навіть священик, чи то православний, чи то уніат.
– Нас послали мешканці Умані просити у вас, панове отамани, милосердя. Ми просимо вас зберегти наші життя і майно та взяти з міста викуп.
Залізняк переглянувся зі старшиною і висловив загальну думку:
