Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс
Коні й Гілда зразу виключили князя із своїх списків. Ґутрі належали більш-менш до їхнього типу людей, заможні, але нудні, а дівчата хотіли заміж. Капелан — непоганий хлопець, але надто шанобливий. Після легкого удару серові Александру стало важкувато задовольняти свої галантні нахили, та його все ще збуджувала присутність стількох гарних молодих жінок. Леді Купер була тиха, схожа на кицьку істота; бідолашна, вона жила без радості, вивчаючи кожну жінку з холодною пильністю, яка стала її другою натурою, і говорила холодні, неприємні колючі слова, що свідчили, якої низької думки вона дотримується про всю людську природу. Крім того, як виявила Коні, вона злісно гнобила слуг, але в тихій манері. Та вона докладала всіх зусиль, щоб сер Александр із своїм огрядним, начебто привітним черевом та нуднющими жартами — гумористикою, за висловом Гілди, — думав, наче він пан і володар усієї цієї братії.
Сер Малколм малював. Так, він досі час від малював краєвиди Венеціанської лаґуни — вони мали бути контрастом до його шотландських краєвидів. Отож зранку його відвозили з великим полотном на «натуру». Трохи пізніше леді Купер відвозили Гондолою до центру міста з альбомом для ескізів і фарбами. Вона була запеклою акварелісткою, і будинок був завішаний рожевими палацами, темними каналами, вигнутими мостами, середньовічними фасадами тощо. Згодом родина Гутрі, князь, графиня, сер Александр і часом містер Лінд, капелан, пливли до Лідо[38], де купалися, повертались додому до пізнього ланчу о пів на другу.
Домашня компанія, як усяка домашня компанія, була страшенно нудною. Та сестер це не турбувало. Вони проводили весь час за межами дому. Батько повів їх на виставку — кілька миль нудних картин. Він повів їх до всіх своїх дружків з вілли Лучезе; теплими вечорами він сидів з ними на П’яцца[39] замовивши столик у Флоріана, він водив їх до театру на п'єси Ґольдоні. Там були ілюміновані свята на воді, були танці. Це був курорт курортів. Лідо з його акрами засмаглих чи зодягнених у піжами тіл нагадував берег, на який припливли спаровуватися незчисленні гурти тюленів. Надто багато людей на П'яцца, надто багато людських кінцівок на Лідо, надто багато Гондол, надто багато моторних катерів, надто багато пароплавів, надто багато голубів, надто багато морозива, надто багато коктейлів, надто багато прислужників, котрі прагнуть чайових, надто багато мов дзеленчить навкруг, надто багато всього, надто багато сонця, надто багато запаху Венеції, надто багато кошиків з полуницями, надто багато шовкових шалей, надто багато великих, соковитих скибок динь на прилавках, надто багато розваг, загалом надто багато розваг!
Коні й Гілда ходили скрізь у відкритих сукнях. Тут були десятки людей, яких воли знали, десятки людей знали їх. Немов фальшивий пенні, підвернувся Майкаліс. «Хело! Де ви зупинилися? Ходімо на морозиво, чи що! Поїхали зі мною куди-небудь моєю гондолою». Навіть Майкаліс майже засмаг, хоча до його людської плоті більше надавалося визначення «підсмажився».
По-своєму це було приємно. Це майже розважало. Однак якимось чином усі ці коктейлі, усі ці лежання в теплій воді і загорання на теплому піску під теплим сонцем, у теплі ночі, танці під джаз, притулившись животом до якогось кавалера, охолодження морозивом, усе це було справжнім наркотиком. І саме цього всі вони прагнули — наркотика; тиха вода — наркотик, сонце — наркотик, джаз — наркотик, сигарети, коктейлі, Морозиво, вермут. Накачатися наркотиками! Розваги! Розваги!
Гілді частково подобалося це сп'яніння, їй подобалося дивитися на жінок і теревенити про них. Жінки безмежно цікавилися жінками. Як вона виглядає? Якого мужчину впіймала? Яку втіху від цього отримує? Чоловіки нагадували великих псів у білих фланелевих штанях, які чекали, щоб їх погладили, чекали нагоди покачатися; чекали нагоди притулитися животом до живота якоїсь жінки під час танців.
Гілда любила джаз, тому що могла притулитися животом до живота якогось так званого мужчини і дозволити, щоб він водив її своїм внутрішнім центром туди-сюди по підлозі, а тоді можна було розійтися й не помічати «тієї істоти». Він свою роль уже зіграв. Бідолашна Коні почувалася досить нещасливою. Вона не танцювала під джаз, просто тому що не могла притулятися животом до живота якоїсь іншої «істоти». Вона ненавиділа скупчення майже голої людської плоті на Лідо — там ледве вистачало води, щоб зволожити їх усіх. їй не подобався сер Александр і леді Купер. Вона не хотіла, щоб Майкаліс чи хтось інший волочився за нею.
Найщасливіші хвилини бували тоді, коли вони з Гілдою сідали в ґондолу і пливли через лаґуну до якогось безлюдного пляжу, вкритого рінню. Там вони могли купатися зовсім самотні, залишивши ґондолу на внутрішній стороні рифа.
Джованні знайшов собі на підмогу ще одного ґондольєра, тому що пливти доводилося далеко і він жахливо пітнів на сонці. Джованні виявився дуже милим, люб'язним, як усі італійці, і зовсім безпристрасним. Італійці не пристрасні, пристрасть має глибокі підвалини, їх легко зворушити, вони часто виявляють ніжність, але рідко здатні на безоглядну пристрасть.
Отже, Джованні був відданий своїм дамам, як раніше був відданий колишнім дамам. Він цілком приготувався прислужитися їм своїм тілом, якби вони того захотіли, він потай сподівався, що вони захочуть. Вони віддячать йому гарним дарунком, який виявиться до речі, адже він саме збирався одружуватися. Він розповів їм про своє одруження, і вони належним чином зацікавилися.
Він подумав, що подорож до якогось безлюдного берега на другому боці лаґуни, ймовірно, подорож ділова, це діло — l’amoure, кохання. Отож він знайшов собі помічники, адже пливти доводилося далеко, і врешті дам було дві. Дві дами, дві макрельки! Гарна арифметика! І до того ж красиві дами! Він справедливо пишався ними. І хоча йому платила й давала накази синьйора, він сподівався все ж, що для l’amoure його вибере саме молода леді. І вона дасть йому ще грошей.
Приятеля, якого він привів, звали Даніель. Він не був
