Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс

Він замкнув двері, і вони рушили, але не дорогою, а лісом. Він був пильним.

— Ти не думаєш, що варто жити заради таких моментів, як минула ніч? — запитала вона.

— Еге ж! Та залишаються інші моменти для обдумування, — відповів він досить різко.

Вони мовчки йшли зарослою стежкою, він — попереду.

— І ми житимемо разом і почнем нове життя, правда? — благала вона.

— Еге ж! — відповів він, не озираючись. — Коли прийде час. А тепер ти їдеш до Венеції чи куди там.

Вона йшла слідом за ним, отупіла, з болем у серці. Тепер їй треба їхати. Нарешті він зупинився.

— Я пройду сюди, — сказав він, показуючи праворуч.

Та вона обвила руками його шию і притислася до нього.

— Але ти збережеш для мене свою ніжність, правда? — прошепотіла вона. — Мені сподобалося минулої ночі. Ти збережеш для мене свою ніжність, правда?

Він поцілував її і на хвилю міцно пригорнув до себе. Тоді зітхнув і знову поцілував.

— Піду гляну, чи приїхала машина.

Він почав продиратися через низьку ожину й кущі, притоптуючи папороть. На хвилину чи дві зник. Тоді широким кроком вернувся назад.

— Машини ще немає, — сказав він. — Але на дорозі — фургон пекаря.

Здавалося, він нервується, турбується.

— Тс!

Вони почули, як, під'їжджаючи, тихо просигналила машина. На мосту вона сповільнила швидкість.

У повній розпуці Коні пірнула по його сліду через папороть і підійшла до високого живоплоту з падуба. Він ішов позаду.

— Тут! Пробирайся тут! — показав він на прогалину. — Я не буду виходити.

Вона з відчаєм глянула на нього. Та він поцілував її і підштовхнув уперед. Охоплена розпукою, вона пролізла крізь кущі й дерев'яну огорожу, якось подолала невеликий рівчак і піднялася на лісову дорогу, де Гілда нетерпляче вийшла з машини.

— Ну, ти тут! — сказала Гілда. — А де він?

— Він не прийде.

Коли Коні сіла в машину зі своєю маленькою сумочкою, по її обличчю текли сльози. Гілда схопила автомобільний шолом з потворними темними окулярами.

— Вдягни! — сказала вона. І Коні натягла на себе маскування, тоді вдягла довгого плаща для машини і сіла — нелюдська, невпізнанна істота в темних окулярах. Діловим жестом Гілда завела мотор. Вони рушили з лісової дороги і опинилися на трасі. Коні озирнулася, та від нього й сліду не залишилося!

Геть! Геть! Вона обливалася гіркими сльозами. Розставання прийшло так зненацька, так неждано. Наче смерть.

— Слава Богу, ти хоч якийсь час будеш далеко від нього! — сказала Гілда, повертаючи, щоб обминути село Кросґіл.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

— Розумієш, Гілдо, — сказала Коні після ланчу, коли вони наближалися до Лондона, — ти ніколи не знала ні справжньої ніжності, ні справжньої чуттєвості; а звідати їх з однією людиною — все міняється.

— Ради Бога, не хвалися своїм досвідом! — сказала Гілда. — Я ніколи не зустрічала мужчину, здатного на близькість з жінкою і поступливого по відношенню до неї. А саме цього мені бракувало. Мені не потрібна їхня самовдоволена ніжність і їхня чуттєвість. Мене не задовольняє бути лялькою в якогось мужчини, чи його сhair ã рlaisir[37]. Я прагнула повної близькості і не знайшла її. З мене досить.

Коні обдумала ці слова. Повна близькість! Їй здавалося, що це означає повне розкриття перед іншою людиною і те, що та людина повністю розкривається перед тобою. Але це нудно! І вся ця втомлива самовдоволеність мужчини та жінки! Хвороба!

— Думаю, ти надто зайнята собою у стосунках з іншими, — звернулася вона до сестри.

— Принаймні у мене не рабська натура, — сказала Гілда.

— Мабуть, ні! Мабуть, ти рабиня власної ідеї про саму себе.

Після такого нечуваного зухвальства з боку крихітки Коні Гілда якийсь час мовчки керувала машиною.

— Принаймні я не рабиня ідеї про мене, котра належить комусь іншому, а той хтось інший — не слуга мого чоловіка, — нарешті відмовила вона різко й роздратовано.

— Розумієш, це не так, — спокійно сказала Коні.

Вона завжди дозволяла своїй старшій сестрі верховодити. Тепер, хоч і здригаючись усередині, вона звільнилася від влади над собою інших жінок. Ах! Це само по собі полегшення, наче тобі дали інше життя — звільнивши від дивної влади і настирливих вигадок інших жінок. Які вони жахливі, жінки!

Вона раділа зустрічі з батьком, адже завжди була його улюбленицею. Вони з Гілдою зупинилися в невеликому готелі поблизу Пел Мела, а сер Малколм був у своєму клубі. Та ввечері він запросив дочок, і їм сподобалося з ним.

Він усе ще був гарний і дужий, хоча трохи боявся того нового світу, що розростався навколо нього. В Шотландії він знайшов другу дружину, молодшу за нього й багатшу. Але якомога частіше відпочивав без неї, як і без своєї першої дружини.

В опері Коні сиділа поряд з ним. Він був помірної повноти і мав повні ноги, та вони все ще були міцні і доброї форми — ноги здорового чоловіка, який насолодився життям. Його добродушний егоїзм, його вперте почуття незалежності, його нерозкаяна чуттєвість — усе це, на думку Коні, можна було прочитати по його добре скроєних рівних ногах. Справжній мужчина! А тепер він ставав старим мужчиною, що навівало сум. Адже його міцні повні чоловічі ноги втрачали всіляку жваву чуттєвість і силу ніжності, саму суть молодості, те, що, раз появившись, ні коли не вмирає.

Коні вперше помітила існування ніг. Для неї вони стали важливішими за обличчя, які більше не були надто справжніми. Як мало людей мають живі жваві ноги. Вона дивилася на чоловіків у кріслах партеру. Великі, як пудинги, стегна в чорних, як пудинґи, костюмах, або тонкі дерев'яні палички в чорному траурному вбранні, або гарно скроєні молоді ноги, позбавлені, однак, усякого значення, чи то чуттєвості, чи то чутливості, чи то ніжності, просто банальні ноги, котрі гарцюють собі навкруг. Позбавлені навіть такої чуттєвості, як у її батька. Всі вони перелякані, перелякані на смерть.

Та жінки не були переляканими. Страхітливі тумби більшості жінок! Справді шокуючи, справді достатні для виправдання злочину! Або нещасні худі ніжки! Або ошатні стрункі — у шовкових панчохах і без найменшого натяку на життя! Жах — мільйони позбавлених сенсу ніг розгулюють навколо без сенсу!

Та в Лондоні вона не почувалася щасливою. Люди видавалися такими примарними і пустими. Вони не відали живого щастя, хоч якими меткими й принадними виглядали. Все це було неплідне. А в Коні жила сліпа жіноча спрага щастя, певність у щасті. В