Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Го-го! — зауважив хтось iз молодi. — Видовище, мабуть, було пiкантне.
— I зворушливе, — хiхiкнув Голембицький. — Ця екзекуцiя одвернула увагу лайдакiв, якi захищали церкву. Вони хоч i бидло, а все-таки почувають до дружин, сестер i дочок своїх жаль. А я, скориставшись їхнiм збентеженням, шепнув пановi офiцiалу, щоб вiн звелiв призначеному туди ксьондзовi пiдкопатися з причтом пiд церкву, пробити пiдлогу й одслужити мшу. Так i зробили.
— Генiально! — скрикнув од захвату плебан.
— Але в цей час, — вiв далi, запалюючись усе бiльше й бiльше, хорунжий, — коли все було вже зроблено, лунає на майданi крик: «Гайдамаки!» Усi хами одразу пiдбадьорились, погрозливо загаласували. А я ту ж мить ударив острогами коня й крикнув: «До зброї! На погибель!» I врiзався в банду… Махну кривулею — i голова з плечей, ударю навiдлiг — двi летять, рвонусь уперед — за мною вулиця. Команда теж рубає, але не встигає догнати мене, а тут i Гонта пробивається до мене й кричить, щоб я не наражав на небезпеку своє життя… Але я кричу: «Гонто! До мене!» I кришу направо й налiво, як снопи, цих лайдакiв. А сам i не помiчаю, що їх прибуло ще двi банди. Пробився я крiзь них i озирнувся, та й побачив, що розбiйницька банда, мов рiй бджiл, укрила жменьку моїх смiливцiв з Гонтою на чолi… Я йому гукнув: «Гей, пане сотнику, тримайсь, я зараз прилечу з допомогою!» Та коли я мчав бiчними вулицями по команду в сусiднiй фольварк, то побачив, що Гонту вже в’язали i забивали на майданi палю.
— У пана хорунжого, — зауважив з уїдливою усмiшкою Стемпковський, — першi слова трошки розбiгаються з дальшою розповiддю.
— Од страшенної втоми, ясновельможний пане, — вiдповiв, почервонiвши, Голембицький. — Я не мiг спершу промовити вiрно й слова, а потiм розговорився.
— Правда, це видно було, — пiдтримав його Младанович. — Пан хорунжий мiй знесилiв до непритомностi… Але все-таки Гонта загинув?
— О, бiдолашний! — сумно зiтхнув хорунжий. — Його садовили вже на палю.
— Ну, а пан з допомогою повернувся?
— Аякже, — поквапно мовив Голембицький, i очi його забiгали. — Та все село вже обезлюдiло, а на мiсцi мого двору й церкви курилися тiльки головешки… Але я попрошу в ясновельможного пана дозволу перемiнити убрання, бо на такому пишному з’їздi моє брудне лахмiття, обкурене порохом битви…
Младанович вiдпустив свого хорунжого жестом, i Голембицький, супроводжуваний двозначними усмiшками, поквапливо вийшов iз залу.
Розповiдь хорунжого справила все-таки на зiбрання гнiтюче враження: близька бiда, що заглянула в вiчi, розвiяла одразу войовничий, пиховитий настрiй i примусила всiх замислитись. Младанович звернувся за порадою до присутнiх. Шафранський заявив, що передусiм треба потурбуватися про воду, бо мiсто її не має, а користується лише пiдвозною, i якщо супротивник оточить фортецю, то уманцям не можна буде без води оборонятися, а тому вiн радив у самому мiстi почать копати великий колодязь. Стемпковський запропонував одразу ж палити села й вiшати лайдакiв для постраху, Пулавський не зовсiм довiряв Голембицькому, але Кшемуський, навпаки, вважав небезпеку ще серйознiшою, нiж описував її Голембицький.
З цього приводу почала вже розгорятися суперечка, коли губернаторовi доповiли, що до нього з’явився в надзвичайно важливiй справi головний орендар усiх шинкiв, як мiських, так i сiльських, довготелесий Лейба-рабин, той самий, що так галасував на зiбраннi єврейського кагалу в Малiй Лисянцi.
— Ясновельможний пане, — почав вiн тремтячим вiд переляку голосом, — даруйте менi мою зухвалiсть, що я насмiлився потурбувати вас i найвельможнiше, найшановнiше лицарство, але мене спонукала до цього страшна чутка, така жахлива звiстка…
— Що таке, Лейбо, в чому справа? — спитав Младанович, стурбований таким початком.
— Пресвята Ченстоховська матiр! — сплеснув руками Кшемуський. Серед лицарства перебiгло сумне зiтхання, що пролунало придушеним стогоном.
А Лейба все ще переводив дух i пригладжував пальцями свої розпатланi пейси.
— Та не муч же, — тупнув ногою уманський губернатор, — а кажи швидше, в чiм рiч?
— Ясновельможний пан знає нашого славного, святого цадика, слово котрого має велику вагу, бо всi до нього прислухаються на небi, бодай я так любив своїх дiтей, коли неправда.
— Ну, ну?
— Так у того цадика є небiж, ой, розумний який! Такий кантор… який нiколи панськiй милостi й не снився.
— Досить! — гримнув розгнiваний Младанович. — Кажи дiло!
— Ой вей, даруйте! — верескнув Лейба й злякано зiгнувся, немов ждучи удару. —