Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Сталося так, що в Уманщині були забиті Сіркові таємні сотники Оксен Дачко, Антони — Буглай і Кияшко, Стецько Чіп та його мереф'янський зять Іван Сербин. Це, звичайно, не могло не зачепити Сірка і аж пантеличило його в душевному траурі по потятих.
«Щось я чиню не так як слід, щось у моїх діях не таке, як мусило б бути, на щось дивлюся не тими очима, якими б слід»,— мордував себе отаман, німуючи пантелично і судомно, мов у корчах.
Зачепили ті туруси та події і січову масу, а головне її старших і знатніших, значкових, ніби підмінивши їх. А почалося все з того, що на Січ дійшла чутка, ніби «добрий цар» тепер буде всіляко підтримувати сірому проти старшини й бояр, а його пільги поширяться зі слобідських земель на всю Лівобічну Гетьманщину, як на одну цілу землю, звичайно, під Брюхом, як вихідцем із Січі, а значить і Січ буде пільгово-царською.
Та чутка ніби перевернула Запороги догори дном, забродивши, як вчинена закваска, серед сіромної маси. Виникло щось подібне до змови проти отамана Сірка, його звинуватили на Малій раді в залишеній напризволяще волості саме тоді, коли йому слід було, як сподівалися старші, неодмінно об'явити себе гетьманом і йти на недобитих ляхів, а решту січовиків направити водно і кінно на Крим для замирення з ханом, який того буцім чекав і бажав.
— Вихід нам один,— кричав на раді Петро Суховій,— об'єднатися із найслабішим ворогом — ханом і вивільнити та об'єднати всі наші землі в одну, під одним гетьманом. Те давно б уже сталося, коли б не Сірко, прихильця царя і бояр. Це він, спільник Богдана-Зиновія, зробив нашу землю побоїщним полем, водокрутним виром заповзятців-сусідів, котрі роздирають тепер нас на шматки, випалюють і руйнують землю до попелу й згарищ...
В доказ Сіркової вини були зараховані навіть захоплені у його визвольних виправах та неоднораз вислані в Слобідську Україну коні і поміч Дмитрові Гуні, який нібито спілкується із ромодановськими острожними чільцями.
Як полководець, Сірко користувався в січовій масі, на волості незаперечною славою, вона цінувалася козацтвом, як і його господарське врядування. Але осудження на раді його надмірної ненависті до хана й Орди, аж осліплення, було в якійсь мірі справедливим.
Мусив вийти й виправдуватись.
— Чи повів я козаків хоч коли на жакування, щоб не визволити наш люд із ясирів?! — питав він у присутніх радців.— Ніколи! Ваше звинувачення, що я не волію стати гетьманом,— правдиве, але гетьман, на мій розсуд, мусить бути нині більшим адверсором за сусідсько-двірські, а я не вмію і не бажаю. Подумайте, що ви закидаєте мені, по чиїй намові і чи ви опираєтеся при тому на січове поспольство повшехне, і вам стане ясно, що варто мені подати клич, вдарити в литаври, як ви завтра вже не будете значковими! Ні, цього я не вчиню, бо не можу допустити до всіх міжусобств ще й січового, але не зловживайте, заклинаю вас!.. Пам'ятайте, що, в крайньому разі, я можу стати з будь-ким із вас на поєдинковий суд честі по січовому покону, а кому з того буде вигода, коли своєї я не хочу? Помисліть над тим,— пішов Сірко, вклонившись, мовчки з ради.
Попавши в сіті нацькованого шалу, Сірко почув себе ніби тяжкопораненим, хоч і боровся в душі з усієї сили. Не на його користь, як навмисне, появився в Січі царський посланець, стольник Богдан Хитрий-Хитрово, привізши тридцять половинок сукна та інші жалувані риштунки й обладунки, прислані боярами і гетьманом Іванцем.
Напуваючи січову сірому при підтримці Щербини та інших, Хитрово вдало, вміло та вправно чинив розкладницьку справу проти Сірка, переманював черкасів на царські служби, об'являючи, що цар запросить Сірка до себе на гостини, бо Сірко «у більшій шані в нього, аніж всі його бояри».
Поведінка стольника, що був тепер постійним наглядцею на Дону, змусила врешті Сірка покликати його із гостинної грецької хати в кошову канцелярію. Їхня розмова не була дружньою, але була корисною для «третього гетьмана», бо з неї Сірко довідався і про заколот проти круля конфедератів на чолі із магнатом Любомирським, і про чвари Австрії та Франції проти Польщі, і про дії «„самозванця-вора“ Опари, який посмів, зібравши чернь», підступно напасти на самого київського воєводу Львова та його полковника Дворецького, а митрополита єдиновірного Московського осквернили там по-нехристиянськи.
Розмова підтвердила Сіркове припущення, що стольник присланий на Січ з тим, щоб скомпрометувати його будь-якою ціною в очах січовиків і старшин, причому присланий, мабуть, не царем, а боярами та Іванцем.
«Бо для чого це цареві? — питав себе Сірко, як гість пішов.— Адже Січ фактично припинила походи Орди на Москву! Та й Польщу ми розбили і змусили просити миру в царя...
Мені треба спочити, відсторонитись, розглянутись самому і дати можливість іншим те вчинити. Мені треба прийти до себе, виплутавшись із нацьковів і плутнів іванців, опар і хитрових. Сказано — вирішено і мусить відбутися! „Нужда й закони міняє!“»
Саме в цей час воєвода Ромодановський по намові полковника Івана Дзиковського, а насправді на вимогу самого царя Олексія, як здогадувався Сірко, прислав у Січ гінців і просив Сірка відвідати Слобожанщину, та й особисто його у Білгородеькому острожку. Воєвода не забув подякувати Сіркові за прислані коні і худобу та «іну безпеч людові». «Сам світлий цар-самодержець був би радий
