Під Савур-могилою - Андрій Хімко

«А отаманові Сіркові і його братові Несторові за Вашим високим повелінням я подарував своїм віцем-універсалом по млинові і добротній старшинській хаті на помостах, але якраз у той час брата ляхи в бою забили, а норовливий та вередливий Сірко відмовився і від дарунка мого, і від з'єднання всіх повстанських сил зі мною, а пішов у побузьку низову Білгородщину до Тягина промишляти,— писав гетьман Брюховецький цареві у Москву.— Ваше височество, недруг він не лише мій, але й Вашої величності самодержної».

Поки гетьмани Тетеря і Яблуновський розміщували свої армії в Чигирині та Корсуні, весь час воюючи із Сірковими «летючими» загонами, які шарпали їх, нападаючи, як оси, «третій гетьман», скориставшись відсутністю Тетері в Брацлаві, в убранні татар відвідав нападом Тетерин реґімент, забрав увесь гетьманський скарб і, лишивши у його війську своїх таємних сотників-прибічників, пішов обтяжено на Січ.

То був кінець Тетериного гетьманування, бо, розбитий услід за тим по намові Сірка ще й Василем Дрозденком, він майже жебраком мусив піддатися спершу господареві Молдови, а пізніше — передатися Польщі, де зрікся булави і так само, як Виґовський, був скараний за «схизму і єретизм»...

Повертало на теплу ранню осінь, як Сірко після традиційної панахиди по убієнних січовиках і повшехних повстанцях у церкві Покрови разом із запрошеними ойротами і свіжими січовиками опинився на ординських сакмах. Його загони під Очаковим, Бендерами і Акерманом буранними діями визволили стеблівчан, потапчан, журжинців та інших з худобою і скарбами.

Та й успіхи, буває, кінчаються крахом. Дозволивши січовикам і ойротам учинити бенкет під Акерманом, Сірко замешкався, і при повороті додому другого дня його загони були зустрінуті під Гаражиним ляхами і ордою і в несподіванім побоїщі розбиті Маховським і Селім-Гіреєм. Особисто Сірко лишився живий лише завдяки Архипові Раві, що вдало прикрив його, та своєму любому коневі Велесові, який сатанинським розгоном та дужою масою власних грудей пробив кільце Селім-Гірея і не лише виніс вершника, що з усіх сил відбивався, до річки, а й, увесь усіяний стрілами, переніс його на протилежний берег, де врешті розгубив переслідувачів. Повна поразка під роковим Гаражином була першою такою погромною в житті отамана. За кілька поприщ від благодатної ріки Сірко зрозумів, що при трьох стрілах в тілі він живий і здоровий. Зате Велес, винісши свого вершника на суху яругу до решток розпорошеного загону січовиків та ойротів, упав снопом, навіть не стріпнувшись перед смертю.

Сірко плакав навзрид за потятими побратимами і за конем, бо збагнув цього разу: він саме Велесові зобов'язаний життям. Хоронив коня, як справжнього друга, а пізніше, як лиш проїжджав мимо, завжди навідував його могилу та так, що супутців і джур моторош брала від його шани коневі.

Доправившись сяк-так до Січі, онімілий від горя Сірко отримав дарунки і листа від самого царя Олексія, які привіз у Базавлук царський дознавач, боярин Рєпнін.

«Як і всі великодвірські чільці наші, ми, його превосходительство і височество, цар Великої Русі, князь, повелитель, самодержець і прочая, і прочая, також чудуємося твоїми промислами над аґарянами і вдячні тобі за великі сукцеси, хоч і не можемо одобрити твоєї недовіри до нас і нашого вірнопідданого воїна і гетьмана Івана Брюховецького та його старшин»,— писалося в тому листі Сіркові.

Боярина Рєпніна до гніву обурило те, що Сірко привезені йому «пожалуваний», навіть не подякувавши, на його очах передав січовій ґамзі-казні. Не відповів Сірко і листом цареві, хоч Рєпнін причіпливо домагався того, одержавши царське завдання.

— Не спідручно нам, вольним запорозьким козакам, мазюкати атраментами. Ми воліємо писати, боярине, списом і шаблею, отож не гніви мене своїми приставаннями,— глянув Сірко жахними очима на сла, ніби аж пригрозивши йому, непрошеному гостеві.— Не я, слава Богу, наклав у боях головою, а січові побратими мої та любий кінь, то й дарунки царські козацтву належать! — не став він більше говорити із сольством Рєпніна.

Душа ще в Сіркові плакала по братові Несторові, Адамові Сулимці, Васюрі Варениці, по сотнях січовиків і повстанців, а над ними ятрились неймовірною біллю Гаражин, попелища Уманщини, Білоцерківщини, Черкащини як неприхований докір йому, живому й здоровому тоді, як інші потяті...

Осмисливши події, Сірко відчув і зрозумів, що він поховав разом із полеглими в Гаражині щось своє, хоч і не міг ще точно назвати його, як довго та вперто не міркував над тим і в путі, і вже в січовищі. Його хук-промах в останньому поході, попри звільнення ясирників та скарби і коні, благополучно доставлені в Січ, був непростим, і не було над ним, Сірком, більшого суду за його власне сумління.

«Таки зазнався я і таки стомився в січах, як пліткують недоброзичливці, уособився і відокремився в „третьогетьманстві“»,— згадав він Богдана-Зиновія та Виґовського, яких з роками все більше виправдовував, а найпаче тепер, мордуючи молодого, костистого і геть худого коня, також Велеса, навчаючи залягати, брати перепони. Проте десь у глухих кутиках душі жевріла і спроба дати собі спокій. Адже як-не-як полковникуючи, кошовуючи та отамануючи, як «безбулавний гетьман», він розширив січові великолузькі обшири-терени у всі боки, заселив їх, дикі й глухі, осідками і селищами, зимівниками й осадниками, корчмами і крам-базарами за рахунок гнаних і біглих. І не лише заселив, а й оконив та охудобив, самооборонно озагонив, обекетив, оцерквив, ошколив і ошпихтірив, надто коли Трахтемирів озлигоднів та підпав під духівників.

Тішився в горі, як потопаючий соломиною, і пастівниками в полі та помежжями з кримчаками, ногаями, буджаками, тим, що Польща, виснажена і його потугами, в боях, є нині напіввигнана з України, як адверсор піддалася пересудові Австрії та Франції за руїни в Русинії.

Мордуючи молодого Велеса вправами, Сірко морочився й тим, що знаний йому на путі з Києва Іван Самойлович об'явився сотенним писарем у Красній Колядині, підняв повстання проти Брюха і отримав захисток від самого царя.

В пам'яті поряд із Гаражином вставали Кумейки та Боровиця, і не було