Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
Точиться тиха розмова: у пань – своя, у службових – своя. Говорять про те, про інше: про дрібні події вчорашнього дня, про пригоди мисливців, що вернулися з гонів, пригадують минуле й порівнюють з сучасним. А потім конечне поміж службовим жіноцтвом починається шепотіння. Неджма вже знає, що то – мова про неї. Не йде їм з голови, не можуть ніяк вони збагнути, чого заманулося їхньому панові прийняти за дочку невірну Сарацинку, коли ж для бравого Раміра був такий великий вибір по всіх Еспаніях. І принцеса пішла б за нього, а може б, не встояла й горда донна Бянка… І дехто не втерпить та й додасть голосніше:
– Ні, й не кажіть: чарівниця! Одно слово – чарівниця, мов пекельним огнем ошмалена…
Й не відводячи очей, чує Неджма-Марія, як повзають по ній чи то злісні, чи то злякані погляди.
Донна Ізабеля дає знак. Розмова вривається, а господиня рівним, тихим голосом починає промовляти літанію Пресвятій Діві.
Turris eburnean…
Domus aurea…
Помалу падають латинські слова, як з дерев осіннє листя. Донна Ізабеля – вчена. Вона знає довгих латинських молитов, як сама абатиса.
– Молися за нас! – хором відповідають жінки й дівчата.
Вони, хоча латині й не знають, та знають, що треба відповідати в певних місцях. Та ще знають вони, що їхня – службових і залежних людей – річ: щирим серцем та в покорі християнській молитися. А за що саме? – про те відає донна Ізабеля.
По довгих молитвах – час вечеряти. Всі переходять до їдальні, де вже застелено довгі столи. Перед панями на покутті – дорогий вишиваний убрус. На инших столах та на другій частині панського – убруси простіші, ленові, домоткані. Донна Ізабеля сідає в головах столу. Праворуч неї – Елєонора, попліч з Елєонорою – Марія-Стелля. Ліворуч господині – замковий капелян. За ним – чоловіки, переважно діди та каліки, що вже не беруть участи в походах, а лише раз-у-раз про них згадують. За Марією – инше жіноцтво.
Капелян читає молитов, і вже аж по тому всі сідають на своїх місцях. Дамам прислуговують пажі. На срібних полумисках і тацях приносять печену дичину, птицю, варені на меду компоти. В срібні келихи наливають старе вино. Їдять довго, не поспішаючи. І знов говорять потихеньку: панство про своє, службові про инше. І знову то відчуває, то й просто чує Неджма-Марія, як сичать про неї жіночі язики.
– Ви тільки погляньте, – зітхає стара дуення. – Хіба ж не видно відразу, що Елєонора – християнської родини дитина? І слухняна, й ласкава, й покірлива, чисто тобі янгол!
– Та воно й та мовчить. Та ж мовчати – мовчить, а вже враз видко, що зіллячко! Дивіться, дивіться, як очима крутить! А в очах же пекельний вогонь.
– Має більші очі, як донна Бянка.
– Пхе!.. Куди ж їй до донни Бянки? Та й поглядом опалить, але ж і зброю в руці тримає не гірш за лицаря. А ця що? Тільки в середині у неї злість бусурменська… Цить… почула!..
Коли вже доходить до овочів та солодкого печива, в салю входить співак. Він має довге, сиве волосся й натхненні, блискучі очі. Низько вклоняється дамам і сідає біля великого комину, такого великого, як гончарський горен. Взимку туди кладуть цілі колоди.
Пажі приносять співакові арфу. На окремий столик становлять йому на срібній таці великий срібний пугар з вином, і співак спочатку п’є на честь дам, а потім починає співати. Співає про геройські вчинки лицарів, що нищили на славу віри Христової невірних бусурменів, про красу та чесноти вельможних дам. Співає про несмертельного героя Сіда-Кампеадора, про його бої з невірним маврським королем Боабдилем, співає й романс, вельми сумний романс про те, як здобуто Аляму…
Тоді мужчини тяжко зітхають, похиливши додолу голови, а в декого з жінок блищать на віях сльози…
Ох, які неподібні ці співи до тих, що чула їх там, вдома, в Толєдо, Неджма. Або й сама співала їх!.. Нема в них і згадки про палку закоханість поета-соловейка до красуні троянди, ні про трояндові садки з водограями, ні про темні, як ніч, очі-зорі, ні про кохання Меджнуна до Леїли, ні про Антара – справді, славного Антара, що був взірцем лицарства та всіх лицарських чеснот…
Антар!.. Він, певно, був такий, як її любий Ель-Азрак, що стає перед її уявою в синьому сяйві своїх казкових сапфірів, у чарівному мерехтінні блакитної ночі… Де ж він? Чому, чому ще й досі не визволив він її – свою Неджму – від цих чужих і немилосердих до її жалю лодей?…
Але ж Аллах акбар! – думає далі християнка Марія, – він прийде, прийде! Він не може не прийти! І тоді все це зникне, як лихий сон, як мара…
Втікають години, як вода в потоці. Вже прибрано на столах. Гуртом усі повільною ходою йдуть до замкової каплиці, куди на вечірню молитву кличе гучний, неспокійний дзвін!
По вечірній молитві старий всіма поважаний дворецький приносить великі артистично ковані ключі від замкових брам і простягає їх донні Ізабелі. Вона доторкається їх рукою на знак, що вона єдина тут господиня й що без її дозволу не вільно ні відімкнути, ні замкнути брами. Одночасно дає щоденно раз-у-раз низку тих самих запитань: чи всі замки замкнено? чи варту на вежах змінено? чи всі вояки дужі? чи всі ловці повернули з гону?
Лєонора та Марія цілують їй руку і в супроводі старих дуень ідуть до опочивалень. Скрізь мертва тиша, бо ж завтра в каплиці, не проґавивши ні хвилинки, в пів до шостої задзвонить дзвін, покличе до нового дня, такого ж саміського, повного стереотипного замкового етикету, праці та молитов…
І, власне, тільки праця в замку має ще якісь незначні відмінності, що здебільшого залежать від пори року. Влітку треба наготовити лічивих трав та коріння й поробити бальзами та масти. Скалічені й поранені можуть щохвилини повернути зі Святої Землі. Та й замкового мисливця часом помне якийсь звір.
