Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів

Але мало хто з гостей звертає увагу на музики й танцюристок. Всі прислухаються до розмови, що провадить мій тато з синім шейхом, у якого так сяє обличчя. Ось він схиляється, ніби хоче поцілувати татову руку, як це роблю я, коли маю від нього подарунок. Таж батько тільки міцно стискує руку юнакові й говорить, видимо, ласкаві слова. Тоді юнак стає серед балькона й витягає з-за пояса блискучу, тоненьку дику. Все затихає. Замовкли музики, немов у статуї перетворились танцюристки-альмеї.

Синій шейх щось говорить. Що? – майже не чути його слів, бо ми й дуже далеко й дуже високо над ним. Я лише все бачу крізь густі ґрати, за якими ніхто не бачить нас… Ось юнак скінчив і дикою торкається своєї руки. Краплини його крови стікають на білу, мармурову підлогу. Батько підводиться з свого місця й обнімає шейха. Страшний галас, вигуки, брязкіт посуду й зброї, голосні музики…

Я знаю, що це. Це шейх Ель-Азрак присягає своєю кров’ю на вірність моєму татові. Тепер їхня кров – одна, до смерти. А радість загальна тому, що з’єднались докупи найзнатніші маврські роди.

І знову все гуде в казковому бенкеті. Так весело дивитись на цей гук!.. Я сміюся, не знаючи чого; плещу в долоні, хочу стрибати й співать…

Ель-Азрак дає комусь знак рукою. З-під галєрії, де ми з Зораїдою, вирушає великий похід. Самі дівчата, одна краща за одну, кордубські бранки. Їхні руки й ноги спутано тонкими срібними й золотими ланцюжками, це кайдани на знак, що вони – невільниці. Дівчата несуть дорогоцінні дари: золоті, платинові, із слоновини річі, скриньки, посуд, гаптовані й вишивані тканини, то легкі, як злотисті хмарки, то тверді, що ледве згинаються від перлового шитва. Всі підходять до батька, на мить стають навколюшки й простягають йому свої подарунки. А він кожній кладе на голову руку й ледве доторкається кожного дару. Дівчата легко підводяться й плавко, тихо, під брязкіт своїх кайданів зникають за важкою заслоною.

А це ж що? Зненацька тато підводить голову і вказує рукою на галєрію, просто на нас. Шейх Ель-Азрак втоплює в нас свій промінистий погляд, поважним рухом доторкається ніжною, мов жіночою, рукою свого чола й серця, і схиляє голову.

Я вся тремчу. Мої щоки горять, як в огні. Чіпляюсь за стару хову!

– Хово! Вони нас бачать! Вони знають, що ми тут!.. Чого вони хотять?

– Хіба ж ти сама не розумієш, доню?! Це ж твої заручини, – обіймає мене стара. – Отець твій, наш великий володар, віддає тебе найхоробрішому й найславнішому шейхові Ель-Азракові. Щаслива ти, дитино моя, ой, яка ж ти щаслива!..

Чи ж і справді я щаслива? – Не знаю. А чому ж так стугонить моє серце, чому ж я п’янію з радощів, що виносять мою душу кудись у безкраї просторіні?! Чи це небо спускається до мене, чи я підношусь до неба…

– Хово! Хово!.. Я, певне, дуже щаслива!..

* * *

Та не відбулося весілля доньки толєдського володаря, князівни Неджми, з Синім Шейхом.

Рай і пекло дано людям з волі Аллаха. Радість і горе – також його дари. Най же буде благословенно ім’я його на віки-вічні!..

Не знати й з чого, й звідкіль впала на Неджму тяжка недуга. Як квітучу миґдалину вихор, так враз зім’яла вона дівчину. Нема на неміч жадних ліків. У наймудріших хакимів нема ради на хоробу, дарма, що на цілий світ славні маврські лікарі. Тане воскова свічка від внутрішнього вогню, вмирає день по дню бідна Неджма, й що далі упливає час від дня заручин, то менше надії на одужання.

Зроблено все. Рішучо все, що в силі людській. І подавано великі обітниці, й промовлено страшні закляття, й відкіль тільки змога, привезено найліпших лікарів, чарівників, мудреців і зорезнавців. А все дарма. Одно лише відомо непохибно, що не проста хвороба це, а – чари, чорний урок. І нема сумніву, що зурочили її оті «християнські» білолиці бранці, котрим потай носила вона їжу та ліки. Нема чого робити лікарям і мудрецям і зорезнавцям. Бо ж один Аллах може перемагати чари невірних…

І зрана до ночі, й з ночі до рана по всім Толєдо куриться запашний дим, скиглять мулли по всіх мечетях, але ж Аллах відвернув від них ухо своє…

І хтось згадав про християн. Коли це їхні штуки, тож, може, є спосіб примусити їх зняти прокляття з безневинної дівчини?! По льохах і вежах шукали поміж них їхнього славного хакима. Та й те дарма. Не було його вже давно: в мішку вкинуто його в ставок на їжу рибам. Правда, пішли тією ж дорогою і ті, хто стратив старого, але ж кому з того користь?!.. Шкодували, що нема їхнього найвищого шейха. Нічого не варті були нині всі ті дорогоцінности та добра, що свого часу було прислано на викуп за нього. В тій же невеличкій жменьці вояків, що ще ниділи по замкових склепіннях та катівнях, знайшовся тільки один старий дід, що подав раду, бо згадав, як Неджма жаліла їх. І ту раду поділили мудреці й чарівники, й хакими. Старий бранець казав:

– Єдина може бути надія на чудодійну Монсератську Мадонну.

Отже, лишалось одне: повезти хвору до великої християнської святині «Ум-Маріам», котру невірні звали «Ля Моренета», а Маври – найчастіше – «Сомра Маріам» – тобто «Темна Марія», бо ж її святий образ був темний. Чимало було й поміж Маврами, що ходили до неї на прощу, чимало було й таких, що на собі зазнали милости й ласки Монсератської святині, позбулися тяжких слабувань і досі жили здорові й щасливі. Отже – одна й остання надія…

Важко було пристати на цю раду гордому толєдському володареві. Гірш за смерть було посилати дари й прохання до володаря християнського, в землі якого було Монсерато. Але ж ще гірш за власну смерть була йому неминуча смерть єдиної доньки. І зважився він, переміг пиху, подолав образу й послав з великим почотом свої подарунки. А за недовгий час повернули посли й привезли назад всі дорогі толєдські дари. Не прийняв їх володар Монсератський. Але ж і не відмовив у проханню, бо прислав у відповідь такого листа: «Я не воюю з жінками та хворими прочанами. Хай приходить хто-будь і відкіль-будь. Але ж і милости Найсвятішої Мадонни не продаю я за