Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
А жіноцтву сила роботи з одежею. Не купувати ж цій громаді люду, що в замку, полотна та сукон на зодяги! І купці приїздять досить рідко, а як приїздять (отоді вже буває для жінок справжнє свято!), тож привозять дорогий крам, що надається тільки для панства та почасти службових жінок.
І всього пильнує недрімане око господині – донни Ізабелі. Привчає вона до того і свою доньку і майбутню невістку. Ох, ця «невістка»!..
Та ж нема, як сперечатися з чоловіком. Особливо в ділах, що чинить він на славу Божу та славу Святої Церкви. І тому нікому не звіряє донна Ізабеля своїх затаєних думок про те, що рада б, ох! як рада б вона здихатись тієї чорної мари! Ні, не про таку невістку мріяла вона: давно вже намітила вона свому синові-одинакові могутню й незалежну донну Бянку, про яку так часто мовиться у замку… Та ж на все воля Божа!..
І, щоб відігнати від себе думки нечестиві, донна Ізабеля щодень стає все побожнішою. Тільки по обіді, та й то не щодня, дозволить вона пажам прочитати вголос світські баляди чи новелі, бо ж треба знати й пам’ятати приклади лицарського геройства та чемности до дам. А в инший час – молитва за молитвою, то в світлиці, то в каплиці… Так і минають один по одному дні, подібні один на одного, як чорні ялини по темних шпилях…
А Неджма все чекає. Чекає впевнено й терпеливо, що ось-ось налетить, мов янгол Азраїл, її вірний Ель-Азрак разом з хоробрим татом. Розметуть вони в порох це суворе гніздо, відвезуть її знову до рідних садів, до білих павичів, що літають в ніжній музиці мерехтливих водограїв. Це ж все тільки хвилинний сон, змора пітьми, від якої вона мусить, не може не прокинутись. Аллах всемогутній вкупі з Мадонною Монсератською не попустять, щоб так уже й лишилось. Та це ж просто – сміх подумати, щоб вона стала за жінку Рамірові, якого вона ще навіть і у вічі не бачила. Ні, не такий Синій Шейх, щоб дозволив відібрати в нього те, що вже належить йому… І в тій вірі непохитній вся її сила.
* * *
Одного дня по замкових плитах залупав гучний кінський тупіт. Я самітньо сиділа край вікна своєї вежі й дивилася, як чорні, живі півмісяці-ластівки, щебечучи, креслили небо. Сьогодні вони надто голосисті та раз-за-разом всі вертають до мене. Чи не хотять вони щось вказати бідолашній Неджмі? Чи не принесли вони вістей з рідного краю? Може, тепле привітання, може, обіцянку про швидке побачення?…
І згадалося, що в дитинстві покійна ненька розповідала, як треба любити ластівок, бо це душі, що полягли в боях. Тому мають вони вигляд чорного півмісяця – ознаку, за яку вмирали герої, тому подібні вони на стріли, якими тих героїв забито.
Але ж що за тупіт і гармидер? Подивилась Неджма у двір і бачить, що пригнали вояки на замкове дворище, мов отару овець, велику громаду бранців. Хто ж це? Аллах, будь милостивий… Це ж – Маври…
Забувши всю християнську покору й слухняність, забувши всі замкові приписи й етикет, забувши, що й вона тут лише бранка, летіла сходами додолу сама не своя Неджма. Заледве вибігла у двір як в ту ж мить з гурту полонених вирвалась навпроти неї загорнена в мусліни постать. Розштовхала вояків і впала Неджмі в ноги.
– Зораїдо!
– Хово!
– Щасливі очі мої, – похлипалася стара слізьми, – що знову побачили вони мою зорю! Але ж ліпше загинула б я тричі в руках ката, як довелося мені дожити до цього дня. Бо ж темніший він для мене за чорну ніч.
– А тато? А мій Синій Шейх? – тихо запитала Марія. Метким рухом вихопила свою толєдську дику з-за пояса й одним махом перерізала мотуз, що скручував руки старої хови.
Зораїда піднесла увільнені руки вгору, як на молитву.
– Благословенна дика, що увільняє пута в’язневі! Королівно! Пам’ятай, якого ти роду! З волі Аллахової побачила ти соняшне сяйво, що блищить у твоєму найменні. Витримай же мужньо й лихо своє, чорну ніч свого життя, що також є даром Аллаха. Мусиш мати велику силу, бо ж велика недоля твоя…
До старої підступили озброєні люди, щоб відтягти її від Марії. Та Марія кинула на них такий погляд, що вони враз відступили з поклоном.
На дворищі залишились тільки я та Зораїда. Та ще у самої внутрішньої брами двору лишилося двоє вояків. Вони чекали наказу донни Марії, коли вона, довідавшись, що їй треба, звелить відвести бранку.
– Говори все, хово, – промовила я, вчуваючи, мов лезо ножа проходить в моє серце. – Не затаюй нічого, іменем великого Бога.
– Не заклинай мене, моя зоре! Я й так скажу всю правду. Ти ж сама розумієш, що инакше не далася б живою в неволю – в другую вже неволю! – стара Гореслава… Твій славутній отець в раю Всемогутнього. На власні очі бачила я з нашої вежі його останній бій. Четверо невірних напали на нашого пана. Та всі знайшли вони смерть під його мечем. Але ж п’ятий – най буде проклята пам’ять його! – відібрав життя нашому володареві. Шейх Ель-Азрак летів йому на поміч. Як блискавка в руці янгола Джебраіла, сяяв його меч. Та ж списом у спину звалив його проклятий невірний з коня… А другий в ту ж мить підніс свою руку на смертельно зраненого Льва… Очі мої! Бодай вам вже ніколи не звидіти білого світу!.. Очі мої бачили, як покотилася голова лицарська, мов стиглий гранат… І тепер над Толєдо замість зеленого має жовто-червоний еспанський прапор.
Я стояла, мов закам’яніла. Не похитнулась, не впала. Ні жадного стогону, ні запитання не вирвалось з уст. Тільки холод смерти скував мене всю. Занімілі пальці випустили тонку дику, що задзеленькотіла біля Зораїдиних ніг.
Серед білого дня згасло сонце для Неджми: навік померла в її серці радість, вмерла надія, якою вона жила. Змора,
