Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
Ми пішли. Без стежки, кручами, чагарниками. Йшли довго. І, як вже печера лишилась далеко за нами, я впала навколішки перед старим:
– Вернімось, дідусю! Залишіть мене знову. Я не хочу до людей. Чи ж я недобре вам служила? Чи ж не догодила чимсь? Хіба ж я загубила бодай одну вівцю або дала недопечену їжу? Чи ж я була коли недбала, або заважала вам?…
Старий поставив мене на ноги. Погладив по голові і спокійно промовив:
– Не знаєш, дитино ти людська, про що благаєш. Навіть не знаєш, у кого хочеш залишитись.
Здивовано, але з повним довір’ям я подивилась на нього. Зрештою, навіщо мені знати, коли тут мені так добре?… Я ж ліпшого не хочу і не захочу!
– Доне моя! Ти зміниш свою думку, скоро я назову себе. Я – Джин-Падишах…
І тої ж миті замість старезного гірського пастуха, за якого я без роздумів його вважала, я вздріла перед собою могутнього володаря духів. Вінок з промінів засяяв над його чолом. Шати заблищали сліпучо, як сніг на Алагезі під променем сонця у південь. Замість пастушої ґирлиґи в його руці іскрилось білим жаром світляне берло. А очі – сині, сині, як сама блакить – виблискували всією синню неба й тіней.
Я відступила. Несамохіть подалася назад. Але ж страху не зродилося в моєму серці. Тільки стало відразу мені зрозуміло, що я благаю неможливого й неосяжного для людини. І це налило смутком моє серце. А Джин-Падишах говорив:
– Залишитися з нами ти зможеш тоді, коли станеш такою ж Дженією, як ми. Але ж ти не готова. Те, що довкола тебе, ти вважаєш за зло, несправедливість, жорстокість. Ще ти не збагнула єства нещасть, біди, страждань, горя. Іди до людей. Зрозумій правду.
– А тоді?
– А тоді? Тоді, як прийде твій час, – один з нас тебе повідомить.
– Як? Як я пізнаю його поклик?
– Він прийде в громовицю. Вогонь оточить твоє тіло й твою душу. Люди говоритимуть, що тебе вбило громом, а ти будеш з нами й довіку. Але ж за те, що цілий рік ти добре тримала іспит й ніколи не виявила дрібничої цікавости, я покажу тобі один фрагмент твого минулого. Минулого, що про нього ти не маєш навіть передчуття. Воно тобі висвітлить багато. Поглянь і на Джинів, щоб пізнати їх, як прийде твій час.
Він підніс своє берло й зробив ним у повітрі скілька рухів, немов писав таємні знаки. Смуги спалахнули зеленкувато й зникли, а натомість з’явились передо мною нові обрії. Це були долини і гори, що зачудували мене. Я відчула, що такими стоять вони спочатку світа. Жадна зморшка, жадна тінь не змінилась на них ще з тих одвічних діб. А з чотирьох сторін, мов казкові птахи, пливли до нас Джини.
Було їх без ліку. Бліді, прегарні їхні обличчя, – як уявні обличчя янголів. Темною хмаркою чорніло над чолом й спадало їм на шиї пухке, сухе волосся. Бурштинові іскри перебігали по ти кучерях. Здавалось, що вони легенько тріщать і тим викликають враження, що те волосся цілком сухе, ось-ось спалахне над прекрасною, прозорою постаттю. В надмірно великих очах була глибока мудрість і спокій. Це були очі тих, що бачили найбільшу кривду й зло світу, але зрозуміли все й все вибачили. Так, ці істоти знали правду й для них не було загадок у всесвіті, і той надлюдський погляд торкався душі, як дотик ніжної матерньої руки… Широкі зодяги спливали фалдами до ніг Джинів й у кожного леліяли ріжними барвами, але ж найбільше було синіх і зелених…
– Ель-Азрак! – покликав Джин-Падишах.
З гурту Джинів виплила наперед і вклонилася володареві цілком синя постать. І тільки мій погляд впав на нього, вся моя душа затріпотіла. Світляний вир підхопив мене й поніс у безмежне сяйво радости, в безкраю насолоду.
А Джин-Падишах сказав:
– Покажи цій людині те її минуле, що ти добре знаєш.
Тепер я відчула, що цей синій Джин був мені надзвичайно близьким, невимовно милим, таким «своїм», як мої найкращі мрії, думки, почування. В той момент я не мала на світі нічого мені ближчого. Мене тягло прилинути до нього й сказати йому щось таке потрібне, важливе, глибоке… Але – що саме? Що? – Я не знала. Чи забула?… Неясна тінь лягла на пам’ять, затьмарила думку. І в тім, що я не мала сили витягти з душі того, що було так потрібно, струмочком пробігла туга, смуток, жаль… За чим, по чому? Ті згадки були десь так глибоко, що викликати їх нагору – даремні зусилля…
Все це блискавкою переломилось в моїм єстві, поки Синій Джин робив рух, немов розсуваючи незриму заслону. Рукава його вогнистої одежі розгорнулись, як крила, а межи них я побачила…
* * *
Кам’яне місто, недосяжне, як орляче гніздо, висить на стрімких, голих скелях. Скелі рожеві й червоні, з фіялковими й блакитними тінями. Місцями вони леліють перламутром, мов масивні морські мушлі. Над річкою перекинено міст з важких, кам’яних брил. Але ж в річці майже нема води: вона вся пересохла від спеки, тільки зеленою стяжкою в’ється струмок по білому полю обточених гальок. Довкола міста високі, зубчасті з цимбурами вежі. Мигтять вузенькі, затінені вулички. На будинках – плесковаті дахи, між домами – стрункі, цяцьковані мінарети. І скрізь, між цими кам’яницями – букети – снопи пальм. Їхні темні, зірчасті листя мов вдушено в синє небо, по якому котиться немилосердно палюче соняшне коло. Аж здається, небо дзвенить від спеки, як перевернений над землею гігантський келих, з котрого ллється невпинне, тремтяче сяйво.
На пригорку, мов пухнатий килим, – красний сад, повний запашної, зеленої прохолоди. Я – в ньому, поміж кипарисами, юками, деревоподібним папороттям, соковитими, важкими агавами. А між цими велетнями безліч високих, вкритих ріжнобарвними квітками, троянд.
І тут, і там троянди оплутали дерева, переплелися між ними, творючи між групами зелених стовбурів чарівні, живі, квітучі хідники. Вони мліють під сонцем, що точить з них п’янючий аромат. І цей аромат змішується з запахом гірких мигдалів, що його видають з себе величезні дерева заквітчаних олеандрів. Широкі їхні квіти розтулились, як рожеві уста, що п’ють свіжий затінок померанцевих та цитринових дерев, на котрих одночасно виблискують і золоті овочі й
