Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
І цю, нову образу перемогла батьківська любов. Вирядив він доньку, а з нею і всіх ще живих бранців, що гнили по хурдигах.
Монсератський пан чесно дотримав свого слова; не зайняв він Неджми, не зачепив її великого почоту…
А тим часом не повернулася князівна толєдська додому.
Сусідній з Монсератським володар, отой самий «шейх», що викупився з полону толєдського, той, що жаліла його так Неджма, перейняв дівчину на поворотнім шляху. А на лист Монсератського пана відповів гордовито, що він нікому й ніколи не давав жадних обіцянок, а також не уповажнив инших давати за себе слово. Якщо ж комусь така його відповідь не до вподоби, – той може, шукаючи дальших вияснень, поговорити з його мечем. Подібного ж листа привезли й толєдському князеві ті лицарі, що проводжали Неджму, бо ж нікого з почоту не затримав володар християнський, а лишив у себе тільки саму дівчину, не побоявшись двох війн заразом.
Не був цей чин пімстою за муки зажиті. Затримав Неджму старий лицар, бо вважав, що робить тим вчинок побожний: вириває безневинну душу з невільництва Магометового, чим віддячує їй за добре серце, що мало б загинути навіки у вірі бусурменській. І тепер заприсягнув він урочисто на святій євангелії, що не тільки відверне від неї пекло вічне, але ж в подяку за минуле, прийме її за рівну, прокаже їй найвищу честь, яку тільки може: оженить її зі своїм сином-одинаком, преславним лицарем Раміром. Це ж все найбільше, що міг він зробити, бо Раміро був лицар гідний, і ні один з володарів християнських, в якій би Еспанії не князював, не відмовив би віддати за нього свою доньку.
Так і лишилась я – «Невірна Сарацинка Неджма» – в суворому, могутньому замку свого «визволителя». Та дивом було, що я не тільки не вмерла, а з кожним новим днем почало мені прибувати сили й здоровля. А це було тільки наочним доказом, що зроблено вчинок святий, Мадонні угодний.
– Коли ж невірна заслужила ласки Мадонни Монсератської, то тим більше бажає Мадонна, щоб і люде виявили до неї своє милосердя, а Вона врятує нас від напасти сусідів лихих, – говорив володар християнський.
І всі довкола щиро погоджувались й дивувались його розумові, бо ж таки видко було кожному, що правда на його стороні…
І ось – я в суворому замку.
В такому неподібному до всього, що досі бачили мої очі.
З-за тяжких віконних ґрат довкола – безкраї, темні ліси, мов чорно-зелене море. Смутним співом шепотять смутні та сумні столітні смереки й модрини. Ох, які ж вони неподібні до лапатих пальм, пустотливих тамарисків, заквітчаних олеандрів!.. І стіни замку сірі, холодні, вогкі. Може, від сліз, що виплакано в них за століття?… І люде надто поважні, надто стримані, тихі, в нерушимій поважній рівновазі…
…Сиджу у великій світлиці під темним склепінням. Без мінливих водограїв, без перламутрового мережива, без жартівливої музики протканих золотими проміннями звуків веселої природи мого рідного Толєдо… Тут передо мною – вузькі, гостроверхі вікна з ріжнобарвними шибами пропускають соняшне світло лиш нерівним присмерком, що перетворюється в господі на півтінь.
Той присмерк впивається в гнідий, старовинний дуб, що ним облямовано й стіни, й підлогу, частинно – навіть стелю, що з нього пороблено неповороткі, різьбляні меблі. І лиш в кутку, перед образом Мадонни Монсератської, – світляна пляма: то блимає велика, невгасима лямпада.
– О!.. Мадонно! Мати Божа!.. Навіщо ж ти повернула мені здоровля, коли мене занурено до цього похмурого світу? Хіба ж не ліпше було мені вмерти під сяючим поглядом мого Синього Шейха, коли вже була на те воля Аллахов?!
Стара, суха черниця сидить проти мене у високому дубовому фотелі. І які ж неподібні її рухи, її слова до ніжної ласки моєї Зораїди…
Черниця оповідає мені про віру Христову, про радощі зречення, про насолоду покори й аскетизму. Страшні річі: радість смутку!.. Говорить про кари пекельні, що зазнають їх всі «невірні» на тім світі. Себто ті невірні, що я звикла вважати їх правовірними!..
Я – вся у споминах, вся – в згадках. Згадую, мрію про те рідне, миле, своє, про те, що лише тут я збагнула – збагнула як втратила, – всю його близькість для себе. Тихі сльози краплинками стікають мені на зложені в колінах руки. Вони гріють мене, змивають з душі її невимовний сум…
– Дякуй, дякуй вічно Всемогутньому, котрий м’ягчить твоє серце – повчає черниця. – Плач, плач за гріхами минулого, й милостива Мадонна подарує тобі вільні і невільні прогрішення. Вона вчула молитву твою, котру несвідомо висловлювала ти, говорючи бранцям нашим нещасливим, що страждали в садах і по льохах твого жорстокого батька. Бо ж, кажучи їм: «Valgame Dios», ти промовляла: «Боже, поможи мені», «мені», а не «вам». Ти щаслива. Як стародавній Лазар воскрес для нового життя, ожила ти для кращого прийдешнього. Справедливий можновладець наш, як святий Юрій, вирвав тебе з пазурів цмока[31] гріха…
І знову, і знову говорить, мов з книги читає, з товстої, великої книги, якій нема кінця.
Та не чує тих слів «невірна Сарацинка». Тільки часом помислить: «і як же багато говорять вони всі про волю, визволення, щастя, про світло, говорять їй, яку самі ж тримають у неволі, в пітьмі, в найтяжчому горі, розлучену зо всім милим серцю. І мимоволі пливе їй згадка про кордубських невільниць у її «жорстокого» батька, в тоненьких срібних і золотих ланцюжках – символах недолі, бранок, що жили, як хотіли, як було їм до вподоби…
Один по одному минають безбарвні дні, просяклі зморою ночі. Всі такі одноманітні, як зернятка ружанцю,[32] що навчають мене його відмовляти.
Старий господар замку, побачивши, що сусіди не мають сили з ним воювати, подавсь по нові геройські вчинки аж у Святу Землю. Молодий Раміро – при королівському дворі дуже він високого роду, тож мусить навчитись двірських, королівських звичаїв. А в замку – лише самі жінки. Побожна володарка – донна Ізабеля, її донька – Елєонора та друга – «нова», «з волі Божої» донька Неджма, нині вже донна Марія-Стелля – я…
Вечір. Грубі воскові свічі освітлюють дубові стіни, хитають візерунки на різьбляних сволоках великої салі, де збирається замкове жіноцтво. Поважна донна Ізабеля гаптує щирим золотом
