День гніву - Юрій Косач

— Може, дивуєшся, хлопче, а це політика. Гладжу проти шерсті, примилююсь, але нехай знає, та й так він знає — goddam, як дістану до рук — загойдається на осокорі, так як і я загойдався б у нього…

— Навіщо ж тоді блахманити[394]?..

— Воєвода Сандомирський, князь Домінік Заславський своє думає. Може, й польським Помпеушом хотів би бути, о, багато хоче з них — що не пан, то Помпеуш. Чому б йому Кривоносом нехтувати, може, й підіпре шаблею, коли треба. А мені? Коли схочу, й собі не то Помпеушом, але ще знатнішим стану. Чи не слід спокусити князя? Адже ж спокушає його пан Хмельницький, адже ж пише й йому прелесні листи…

«…Коли ж би ти думав, ваша мосте, що мене з моїм військом можеш знищити, то я радо вашу мость чекаю…»

Підпиши ж мене:

«…з тим будь, ваша мосте, ласкавий. Вашої милості приятель, такий, як зараз побачиш, Максим Кривоніс, полковник…»

— Гербові гадюки, — хрипко сказав і сутінь продовгастої кімнати нашошорилась, — Заславські, Вишневецькі, Потоцькі… А не гербовий і сам пан Габданк-Хмельницький?.. Одне плем’я, одне коліно… goddam… Вони зговоряться, вони, йшовши проти себе, таки врешті облапляться, цілуватимуться, пробачатимуться… Страшнішого чорта бачать — чернь… А хто буде їм орати, сіяти? Хто їм руду, селітру братиме? Не браття, не браття їм броварники, могильники, сідельники, колесники… Інша це кість, інше плем’я…

— А тобі браття вони? — тихо спитав Кирик.

— Може, й браття.

Кирик запечатував листа полковницьким сиґнетом, прикапавши воском.

Справді ж браття вони йому? Чи засвітив їм тільки дні? День Махнівки, день Бершаді, день Полонного? А сам серед тих днів, як між мечами, в лучистих остружжях іде, мов Люциферус. Всіх ненавидить, з усіх глузує, тільки світ, і байраки, й ліси, й сузір’я, й цю чернь-віхолу приборкує собі на втіху.

— Сіон, — посміхнувся Перебийніс і в зеленому промінні замигтів увесь, мов ящур у лусці, — галахура там, у лісі, теревенив про Сіон. Не покаже він їм Сіону, і Зіновій-Богдан не покаже. Той тепер медвяні дні справляє з Оленою… — посміхнувся. — З Кисілем кисіль варить… Надіється на нового короля… А я… — загримів срібно-зеленою лускою ящура (Кирик здригнувся — подумав: Люциферус), — а я ні на кого не надіюсь. Тільки на мойого ката, — засміявся тихо-тихесенько, — нині Случ переділив світи: мій з братією поцейбіч, а панський — потойбіч. Не лиш Речі Посполитої, всіх сторін у Європі, goddam… Може, пан Богдан думає направляти той світ, латати його, а я знаю — тую гнилизну, тую трухіль тільки випалити. І горить вже, тліє помаленьку — чи не знаєш, що в варшавських передмістях мій Петрусь Ґжибовський вже волає до добрих людей: суд іде, людове! А в Галичині мій Войтіх Рокицький вербує веселу й битну братію, не питається, якої віри й нації. А на Мораві й у Хорутанах, у Швабії й у Франції, гадаєш, не свербить людям простим рука до меча?

— А хіба пан Богдан не кличе простих людей до меча? Хіба й він не встає за свободу?..

Перебийніс зібгав стрілчасті брови.

— Так каже, бо треба йому простої братії, а без неї, як без правої руки. Але тихцем ладнає ярмо на неї. Чи не знаємо, хто його найближчі? Такі, як мої, може? Рідна братія з Бершаді, з Острога, що ще вчора парилась в стайнях? Вовгура, Гошовець, Дик? Ні, хлопче, його найближчі — це пани їх мості Виговські, Богуни-Теодоровичі, Креховецькі, Немиричі, Мрозовицькі…

Хлоп’я, знічев’я зблідши, потупило очі, накрило їх довгими віями, але реґіментар у запалі того не завважив.

— …Йому це вони нашіптують: в цьому королівстві нову Річ Посполиту вчинимо, нашої, свіжішої, наллємо крові… Але ж кров одна, goddam! Панська кров, хлопче, й коли нова шляхта дорветься до влади, то так само гнобитиме посполитих, так само битиметься за посесії, за руди, за ґуральні…. Верхівець інший, а кінь усе той самий… А я верхівця разом із конем хочу збити…

— Азали ж пан Богдан на це тобі призволить?..

Перебийніс блиснув, осяявся, мов злою молонню[395].

— А що він? Присяглий він нам старший? Хто теє казав? Чи я не таким же старшим можу бути, як він?..

Ефдаманіла, мандрагора, альравна, вебена[396] розквітають багряним ґроном. Молон’ї крешуть. Вішальники тихо погойдуються на шворках. Вовчий зуб, око лилика, язик ящірки, кров нехрещених немовлят — казали ж не носить те все в амулеті, на волохатих грудях? Азали ж не береже його сатана? Іскряться його залізні очі, світиться круте чоло; цей докаже, цей затаює таку незбагненну силу, злу силу цієї країни, цих степів…

— …Мчатимем, мчатимем, хлопче, — аж збіліли розжеврені залізні очі, а рубець палахкоче, — до Случі й через Случ, до Володимира, до Львова, королівськими трактами, оболоннями, мчатимем, хлопче…

— Як великий Могол, реґіментарю, як Тамерлан…

— Можливо. Зо страшним прапором простих людей, на загибель княжатам, королям, дюкам, панам, на тріумф черні! Ох, ще погріємось біля вогню, адже ж горітиме й Варшава, й Магдебург, і Нансіг. Того права не установив ніхто, щоб одні були кращі, другі — гірші люди…

— Хіба Господь Створитель, — прошепотів Кирик і чув, що його голос в’яне, — одному дав розум, другому відібрав, і рівності нема між людьми…

— То ми й проти того закону підемо, — проскрипів Перебийніс, і полум’яні пелюстки ефдаманіли, мов язики кострища, огорнули його неопалене коване обличчя, шарпнене посміхом.

— Люциферус — він! Так мені допоможи, Боже! — крикун подумки Кирик, але не міг вирватись з тієї вогненної віхоли й бачив себе, як зброєносцем Люциферуса мчить і мчить на спінених рижих конях, і згар, і дим вдаряють спереду, але він — Кирик — не може, не може противитись цій всескорюючій волі, й така безвладна, така квола його рука ледве держить меча…

Богдан і Максим. Габданк і Кривоніс. Булава й шестопер[397]. Орел і леопард. Криця й залізо — азали ж вічно цій двоїстості володіти в розтерзаних сумнівом душах: куди йти?..

У темені шерхне шепіт, блисне ґанджар[398], виблиск марева на ньому: впаде Богдан, встане Кривоніс, двом їм не миритись на цій землі. О Україно, раю мій, о Україно, передсінку пекельний. Чи не лучче згоріти в тому вогненному морі, що покотило буруни від Дніпра на захід?..

Пахло такою тьмяною п’янкою пахіттю — може, це дурманила солодка вербена, може, альравна, що розцвітає по півночі під вішальницею? Кімната сповнялась яскріючою імлою, заволікала примерклі рисунки гобеленів, і серед імли й пахоті Кирик хотів жаско скрикнути, адже