День гніву - Юрій Косач
— …вельбучним черева підтягнемо…
— …а котрому й розпоремо, який з нашого коліна дер десять шкур…
— …найдемо там такеньких, що їх в Полонному не достали, що з Погребищ видерлись…
— …бишки, бишки, — як крикне наш Кривоніс-гайдар[384] на панських теляток, то загорнемо у кошару разом із ладами й чадами їхніми, разом із вервицями…
— Побачим-побачим, — посміювались молойці, — нашої віри не займай, Яремюго, а раз зайняв — не суплікуй, батько Максим — не Хмель, батько Максим переб’є колінця, підо Львовом збереш костомашки!..
Кирик слухав їх і дивувався — та ж ці легіони, як тільки перевалять за галицький кордон, півсвіту загорнуть шабелечками.
— Вмісто суду зась і правди — несправедливість, лож, кривда, потвар, лицеміріє і ґвалт владієт… — ігумен Жеребило-Лобунський правив, сидячи на коні, казання черні.
Юрба, котра ближче, залягла біля кострищ і слухала його голосу, а він глушив шепотіння і розмови в ліску, гуд сотень і кватерн, лунно валував у темряві. Отець Жеребило добивався сюди з Києва вогнем і мечем; у його причті був і архімандрит Олександр Мокосій-Дениско, людина святого житі й полум’яний ревнитель благочестія, був і отець Варлам Дітковський, великий ерудит і проповідник, були знатні люди білого й чорного духівництва, багато з них зложило вже свої кості в іграшках з панами, багато мучениками вмерло за віру, але найбільше жалувала чернь за отцем протопопом Ісакієм (хто знав його ближче, нарікав князем Булигою-Курцевичем, братом славного козацького архімандрита), а він — як уже знали! — попав у панський аркан в букатівському лісі.
— Меч гострите, люди, за Новий Сіон, ce-бо наш Сіон сіяє у тьмі й неправді, ce-бо сповнився вщерть нашим терпінням келих і приходить врем’я воздати лжецям за лжу, злодіям за злодійство й розбійникам за розбій!..
Слухали його братими. Ось сиділи на возі, позвішувавши ноги, запилені погоничі в кожухах наопашки, хитрющі вузьколобі дядьки, покурювали люлечки, своє собі думали. Ось спинилась невеличка купа кінних панцерних; зняли побожно шишаки й по гладко виголених їхніх гирях ковзався відсвіт червоного палахкотіння, грав і на срібному стремені, й на рукояті меча, й на насічці пістолів за поясом, гордовита лицарська братія, що знає, за кого покласти голову. Ось сиділа під дубами, під вузьколистом, під тремтом тіні, що йшла з лісу, ратна Перебийносова братія, різного роду й племені, але ігуменові слова розбирали, западали їй в серце й, може, пропікали, хоч і мовчали люди, не шиширхнули. Хто вперся вирлами в нього, не спускав очей з божої людини, хто роззявив рота, може, й не добирав як слід, до чого веде, але чув нутром: правди боронить, хто колупав кінцем меча тверду землю, хто підтинав коріняччя, яке пнялось із землі, гострим лезом тяв. Але ж бо й так тяв учора шляхту, й завтра тятиме, й ігуменова проповідь до речі: побожні люди давно знають, що за Божу правду стоїмо, а байдужі хоч, може, й посміювались із попа, але не посміли б показати своєї байдужості, ану ж ігумен та й справді проведе на той світ, не в пекельний вогонь, а в правдиву світлість? Нема сумнівання, що наш це піп, одна душа з нами — тільки й думки…
…і знаки небесні, й комети віщують другий прихід Месії в сю долину розпачу й горя…
…за справування барв, за украшання жон, за всю скверну — люту ж кару собі зготували пани. Й меча Божого тінь уже над їхніми головами…
Кирик збагнув, що все це ненадарма. Що й Жеребило-Лобунський, як і сам реґіментар і його тисяцькі, хитро й дотепно чарують ці юрби, ситять їх, немов важким і п’янючим медом, золотими мріями. Та ж яким недотепою видавався їм Ярема й увесь його нескладний замисел на приборкання хамства, коли тут зривалась нова віра, метнувши дужими крилами, як вогненний орел.
— …горе моцним і преложоним на ляцькій землі…
Важко дихали широкі груди. Очі підводились. Вились за вухами чорні чуби. Блимали сережки у відсвіті. Книжні слова мертво зависали в цій чорній глевкій тиші, чужо оббивались об слух, але все одно — в цьому трубному голосі ігумена дзвеніла провісна повідь, та сама мутнава молода бистрінь, що, пронизана ще блідими променями, принадила цих людей з лігв, з нір, з ям, з байраків, і стояли вони на берегах, над цією бистрінню, самі не свої, сколихнені, заслухані.
…Яко блудниця сей град Сіон, в нем же нині убійці і правди не успі…
Ігумен важнюще сидів на басуючій кобилиці, й на малиновій стіні листви шаруділа його велетенська тремтюча тінь. Ігумен не запалювався, говорив спокійно, радше гуторив з людьми, ніж накликав їх, але Кирика приковував цей гудючий голос. Піп знав, чого він вийшов, припнявши шаблю, з Кирилівського подвір’я. Затихав — тоді дяки мурмотіли молитви, сонно, гугняво. Тріщав хмиз. Роями бриніла комашня. Бждомкнула струна кобзи — лірники підсунулись до вогню. Ті, на возах, кресали вогонь. Шепотілись між собою кінники. Чмихали коні. Відблиском брались чекани й бердиші. Мов здоровенні чорні кажани, маячили кашовари біля вогнищ. А за гадинним лісом — море вогнів, спалахи між дубами, далі — вниз і вбік, на дорогу до замочка, де бурхав обозний чорторий.
Кирик, тримаючи свого коня за повід, стояв, прислонившись до дуба. Іноді заплющував очі й гадав: у сні він чи в варенні. Умилювався проповіддю. Слова були відважені, кутасті, але ж і тривожили серце. Полохалось, мов орлик,
