День гніву - Юрій Косач

І quidam, ця лукава личина, не давала Римші спокою. Скурчибик, не досить, що з італійською комедією пошивав людей у дурні, не досить того, що чесних людей продавав гицлям, але ще й сам найнявся в кати. На цього quidam Римша мав особливого зуба. Але поки що він ішов уже в гайдаверах[409] і в добрій катуновій сорочці. Черес видали йому повний, Римша з охотою почав було посміхатись до панянок, що перебігали коридорами, але ноги йому під колінами все ж таки ще тремтіли, й він раз у раз приставав та спирався об підвіконня.

Невисокий, тучніючий домініканин стояв поряд нього й дивився на заграву. Зубці мурів різбились на тлі світлої ночі.

— Pardonate[410], padre, — сказав Римша й приступив до благословення. Він пізнав абата Пацічеллі, що гостював навесні у Четвертні. Домініканин зрадів йому. Згадував залюбки гостину у князя Четвертинського.

— Але що з вами, чоловіче добрий, адже ж із хреста знімають кращим, чи не пропасниця?

— Гірше, — посміхнувся Римша, — morbus animi[411] витрясе всі жижки.

— Яка причина? — стривожився добрий абат. — Невже ваш ум постраждав?

— Мій — ні, — сказав Римша, — але інших — так. Богу духа винного парять за ніщо про що, так що йому сутужно згадати про батька-матір. І це зветься ще, зважте, добре, бо інший і дванадцятьма пасами з власної шкури не відробиться…

Він розповів абатові, як його піймали на переправі і як, по парні, звільнили на слово. Римша любив похвалитись, по шкоді, звичайно, дбаючи про значне перебільшення своїх чеснот, але, по правді, надіявся на абатове серце, що, за звичаєм домініканів, крихке й милостиве до ближнього в біді. Так і було, і Домініканин витрусив йому свій чересок.

— Коли б я міг, сину, — сказав він зо сльозами, — я відкрив навстіж моє серце цій злощасній стороні, але за це огудять. Тож моє щастя, що завтра виїжджаю, бо хтозна, може, й я, злиденний, зазнаю такої ж парні…

— А куди їдете, отче? — підраховував Римша подумки свій сьогоднішній влов.

— До Львова, сину мій, якщо Марсові дії не перетнуть мені шляху.

Римша зацікавився. Абат пошепки сказав йому те, що чув у секреті: хоч козацьких послів і в мирі відправлено з Варшави, й хоч назначено комісарів для переговорів з Хмельницьким, але це тільки політика, у дійсності все готове для знесення Хмельницького, більш як 30 тисяч коронного війська і королівської гвардії стоїть у Глинянах, і князь Домінік Заславський, сандомирський воєвода, виїхав по булаву, а якщо вдасться відмовити хана від спілки з козаками, тоді вікторія певна. «Золоті вісті, — подумав Римша, — то мені таки не до пана Максимця по привату треба йти, а просто в Чигирин…»

— Молюся за цю країну, — сказав абат Пацічеллі, — бо яке ж то криваве море її затопить…

— Війни без крові нема, отче…

— Коли б то лиш війна, — сказав журливо чернець, — страшніша — помста нерозумних. Те, що Вишневецький тут учинив, а я це бачив власними очима, волає до неба… Що ж то буде, коли цієї тварюки не буде кому приборкати…

Римша нашорошився. Якого ж то автораменту цей чудний напуцатий[412] чернець?

Він дурнувато прогугнявив:

— Хіба ж це не праве діло, отче, карати за своєвілля?..

Абат Пацічеллі похитав головою.

— Скажу тобі, domini, не боячись відвіту: в моїй подорожі по Україні шукав я безсторонньо за правдою. Не криюсь, хотів би я її бачити по цьому боці, у наших одновірців. Визнаєш мою щирість, тим більше, що ти грецької релігії, як знаю. (Римша озирнувся, чи де майнув брат Домінік.) Але не міг я найти тут правди. Правда по тому боці, — абат показав туди, де палало небо, — й у цьому переконанні їду з цієї землі…

Скроні його зайнялись. Гнівно вилискували чорні очиці. Абат дивився вдалечінь й згадував віхолу крові й вогню, що через неї йшов за Яреминим компутом… Житомир, Котельня, Немирів, Глинсько, Погребище… Висвердлені очі, люди, скорчені на палях, відрубані правиці, немовлята на списах… «За ласкою Божою, за ласкою Божою», — говорив усміхнений князь Ярема…

— Отче, — торкнув його Римша, — хочеш же й ти послужити тій правді?..

Абат посміхнувся. Може, вже він цій правді служить, але хіба скаже? Проте Римша, напрочуд уміючи проглядати людей, навіть найпотайніших, сміло прошепотів:

— Сповниш велику службу, отче, коли у Львові, в бернардинському монастирі, скажеш одному свойому братові, високопоставленому в чині, тільки ці слова: «Удовині діти, збирайте плід…» — і враз Римша затремтів: адже ж він ризикував головою. Адже ж, коли б цей патер сказав братові Домінікові… І яке право мав він, Римша, так довірятись йому?..

Але патер знов посміхнувся й ще тихіше мовив:

— Чи не вгадаю я, сину мій, кому це маю сказати?..

Римша задеревів.

— Патрові Генцелеві Мокрському, капітанові in Societati Jesu[413]…

…Римша ще довго холодив чоло, стояв ув амбразурі замкненого муру, лицем до розжареного неба. Вітер розганяв хмарки легкі й прудкі, мов човники. Обрієм синіли ліси, ще мовчазні, ще не лунні. На бастіонах розмовляли нічні бекети. У баштах і в цілому замку ще світилось — офіцерство, ввесь заславський компут ще бенкетували.

— А чи знає він ще щось більше, цей отець? Чи знає він, що значать ці слова, а це ж за них умирає на колесі Калин Соколовський? Чи знає він, які ниті снуються: із Шароспатак, від Юрія І Ракочія до Юрія Немирича, цього княжати незмірної фортуни, який, як казав Виговський, віднаходить свою матку-вітчизну й хоче їй служити… І від Юрія Немирича — аріанина — через аріанського брата Шапку-Хотольського, що мчить через Луцьк і до Києва, до Рославця; подає йому вість, що держави європейські оружжям та серцем поможуть Богданові Хмельницькому?.. А все це на гасло: «Вдовині діти, збирайте ж плід!..» Вдовинії діти… Знає ж цей патер, що отець Мокрський снує нитку далі — через Реґенсбурґ до Яна Мещерина, дворянина баварського курфюрства[414], а від нього до сеньйора Віміни, резидента Найсвітлішої республіки Венеції?.. Чи знатиме він це все коли-небудь? А може, він вже знає? Ні, брате Домініку, не такі довгі ваші руки…

На світанні Римша виїхав із Заслава.

28

Полковник Кошка, більмоокий, з пустим рукавом, що теліпався на вітрі, під’їхав на буланому до палісадів, виїхав на шанці й осадив спіненого коня перед гарматою. Димилась. Гармаші, самі немирівські хлоп’ята, захекані, спітнілі, в одних шароварах прочищали серпантину[415]. Дим слався довкруги, ядучий, пороховий.

— Як ціляєш, чортів сину, очища тобі замлоїло від сивухи чи що!

Він скочив