День гніву - Юрій Косач
Оправці виводили в’язнів з іще нижчого підземелля. Одно за другим виринало з сутінку обличчя, зчорніле від нужі й голоду, від канчуків і тортур; були між в’язнями молоді й літні, оброслі бородищами за час ув’язнення; пізнавав Корсак на своє велике згіршення й непосполитих, гладших, а між нестриженими хлопськими й чернечими гривами попадались і підголені козацькі шиї.
— Якої віри, чоловіче? — питався не глядячи крайній чернець.
— Грецької, — відповідав в’язень, моргаючи очима, що відвикли від світла.
Чернець махав рукою — в’язня, мабуть, посполитого або незначного козака, штовхали набік — Корсак аж підвівся, побачити, що з ними роблять. В заглибленні, біля високого пенька, як у різниці, стояв катюга з сокирою. Він рубав посполитим руки. Тоді їх вели далі — сходами, в подвір’я.
— А там що? — спитав Корсак Твардовського, свого сусіда.
— Пилують або четвертують шальвіру, на пострах іншим.
Гостре обличчя Домініка, золотіючи від свічі, похилялось над паперами. Він іноді підводив чоло й спильна вдивлявся в бранця. Крайній ченчик і судові яриги знали, кого вибирає. Він піднімав тоді свою довгу вузьку долоню.
— Грецької релігії?
— Грецької.
Козак стояв зі зв’язаними руками, із щетиною на щелепі вирлоокий, статний.
— Хто ж намовив тебе до песього ремесла? — скрипів старший чернець-конфесатчик. Глухо тріщала перерубувана кість.
— Сам, своєю охотою прийшов я до батька Максима.
— Якого ж полку будеш?
— Не все одно тобі, ляше, — посміхнувся козак, — чи в голоколінному, чи кармазинному, а буду вас, клятих, однаково сікти.
Оправець смальнув його ланцюгом, кров просочилась на чолі.
— Скільки вас іде на пана Ярему?
— Без ліку, — сказав козак, — знаряди вас на цілий день лічити, то не злічите, бецмани[391].
Чернець кивнув оправцям. Того веселуна вже тягли на дибу. У відсвіті блиснули його плечі, що з них здерто сорочку, ґудзями нап’ялись м’язи — оправці вправляли йому руки в дибу.
— Питайте дейнеку, — перегнувся з-за столу фратер Домінік, — чи дістав-таки Кривоніс єзуїтське золото в Полонному, а найпаче скільки має гармат…
Ченчики забіліли габітами коло диби, вони нашвидку конфесували.
— Далі, далі, — кричав старший чернець, — до пенька їх, злодюг!
Гайдучня купами гнала пов’язаних, самих посполитих, що навіть не встигали доказати, якої вони релігії, тих князь Ярема наказував без милосердя стинати, щоб і сімені не було.
— Якої релігії?
— Умерти прагну в благочестивій вірі братів праведної громади, — прошепотів високий мізерний в’язень, піднімаючи обважнілі очі.
— Кальвін, псявіра! — крикнув обіч Корсака Машкевич. — На диби собачого сина, жили з нього мотати!
Брат Домінік підвів голову.
— Як звешся, чоловіче?
— Калин Соколовський, — ченці стрепенулись і скоренько записували.
— Скажеш же про те, кого чекав ти, вашець, у Луцьку, з доручення барона Ушомирського, пана Юрія Немирича?.. — промовив твердо брат Домінік, впираючись німими білими очима у в’язня.
— Нікого не чекав я, — відрік в’язень, — в Луцькому пробував я з нагоди сеймику повітової шляхти.
— Але спійманий Гуляницький в муках признався, що вашець — конфідент зрадника Хмельницького, й служиш посередником в його підлих замислах. Не був же ти й конфідентом пана Юрія Немирича, вашець, змову не ти кував з його підшепту, не ти відправив шляхтича й зрадника, Немиричевого посла, аріанина Шапку-Хотольського, на Білорусь? Чули теє люди й маємо їхні конфесати: біля Любартової вежі, у Луцькому, на відправу Шапки-Хотольського і всім братам-аріанам та однодумцям зради ти, вашець, дав гасло: удовині діти, збирайте плід… Що теє значило, вашець?..
Калин Соколовський не відвів очей від того колючого погляду. Пера скрипіли. Хтось глибоко зітхнув на дибі:
— О Господи…
Шляхтич болісно зволожив уста — передчував терпуги муки.
— Можеш мене палити вільним вогнем, — сказав він, — то є твоя сила, ченче. Але нічого тобі не скажу більше, те, що мав сказати, — знаєш. Пана барона Немирича, аріанського брата, як і пана Шапку-Хотольського, тієї ж віри, що я, — знаю, але конфіденцій з ними задля справи повстання не маю. Що сказав Гульницький, те на його сумлінні, не заздрю йому мук, може, й інші скажуть ще більше, але не я…
Брат Домінік підняв долоню. Оправець, що вже чатував, шарпнув Соколовського за собою. На цього оправця Корсак уже звернув увагу. Це була моторна бестія, увіхалась між в'язнями, як звинний різницький челядник у різниці, роздимав горно й підтягав дибу, а сам — каправий, довгорукий, пласковидий — виринав із сутінку, як сатана.
Перед столом стояли вже інші.
— Якої релігії?
— Грецької.
Яриги викотили зікри. Старший аж звівся.
— Чорний піп, Кривоносів підручний, фратре!
Брат Домінік, що заглибився в листки давніших конфесат, підвів голову й посміхнувся. Він гладив своє гостре підборіддя й вдивлявся у в’язня — рослого бороданя, що сливе досягав головою склепіння.
— Отець Ісакій? — брат Домінік аж вийшов із-за столу, зашелестів чорним габітом. Ченці перебирали вервицю.
— Отець Ісакій Булига-Курцевич? Чи не пізнаєш колеги з Падуї?
Це Домінікове обличчя стало напричуд зичливе, рахманне, мов панянське, але зір його мерехтів усе так само білим, залізом. Чорний піп, було, аж відступив, важко перевів дух.
— Раз тебе прокляла матка-отчизна, Юрію Збаразький, — сказав він, — за те, що відступив ти від предківської віри, другий же раз прокляла за твоє безценство, жди ж, виродку, пекельного вогню, коли тебе земний не досягне…
— Але не з твоєї руки, попе, не з твоєї… — шепотів брат Домінік.
Оправець вже подав йому щипці з розжареним залізом. Брат Домінік приступив ближче, від заліза малиновіла його тремка бліда рука.
— Як твій дядько в Терехтимирові, архімандрит Булига-Курцевич, — приговорював він, — як песій син Мрозовицький, недарма ж у Падуї студіював фортифікацію, як шальвіра
