День гніву - Юрій Косач
Кирик самий незчувся, як його все єство почало тремтіти. Горів і сам в міру того, як ця вогненна бистриця проривала собі дорогу через хащу, через ці корінюки дубів, сплетених, мов тілища полозів, через цю стосотлунну прірву дивної ночі, сповненої брязкотінням заліза, через цей сокіт голубо-зеленого — аж срібного — місяця, а він тисячами обличчів яснів на чеканах, топорах і бердишах…
— …Не престанет бо ярость моя на їх противность: се бо не Сіон, се бо не Сіон, — гримів отець Софрон Жеребило, — се Содома! І суд їх лукавства учиню, і наведу руку мою на них, і розколю їх бідами… До кінця погублю їх, не хотяших покаятися, і пам’ять їх імені навіки затрачу, і діла їх, як іскри вогненні, спаляться…
Кінь тягнув повід, шукав травинок, хрумав. Кущі калини й глоду горіли, обдані луною, й не могли згоріти.
— …І вигорить земля під другою Содомою, й упадуть капища нечестливих, руїнами розвалиться, паче ж руїн, тільки сморід, сопух і згнилизну залишать ці нікчемні душеліки. Світе новий, світе світлий, бачу тебе! Грядеш, голубиний світе, в лучистій осіяності мури твого Сіону, Господи, твойого граду нового…
Роями метнулась комашня. Повернув ігумен коня, тепер обернувся обличчям до возів, й Кирик бачив: адже ж це злотоуст. Так злагідніло ширококосте обличчя, темне чоло проясніло — мов храмина, мов мраморна стіна, й в очах ласкавість, тихість. Кирикові зм’якло серце, хотілось плакати. Серце шуміло, мов цей ліс, взялось віхолою, мов цей табір, правда ж тому, отче? Правда ж тому, що нарешті ці люди, а вчора ще їх прозивали бидлом, новий світ уздрять? Правда ж тому, що на цих лезах, на цих бердишах, на цих самопалах Божа благодать, а гнів їхній — полум’я, в ньому ж омиємось, чисті вийдемо з нього, щоб увійти у браму Сіону?..
Притьмом обернувся. Проти власної волі. Сила, впевнена сила шарпнула його. Між калинником, у тіні, ніким не бачений, стояв кінно Перебийніс. І дивився не на ігумена, а на Кирика, на його тонкі хлоп’ячі в’язи, взяті золотим пушком. Крогулець заскреготів, засміявся. А Кирик спломенів, сам не знаючи, від чого.
— …Ce-бо Сіон оновиться й повстане! Україна — плем’я Яфетове, козако-роксоланська матка-отчизна!
Волав ігумен. Він говорив тепер із заплющеними очима, темний, немов сонце його осліпило. Кирикові й так не видно було обличчя, відверненого від вогнів, тільки його дужа постать, кантоваста від тяжких блях броні, велетенською тінню стрибала по стіні конарів — а всі поніміли, всі…
— …Люди, азали ж не бачите його — нового світу? Нового Сіону не зрите? Там нема обнаженних, ні жебраків, ні томлених, ні ув’язнених! Земля, що в руїні, лядиною[385] заросла, зацвіте, заяріє… Білий світ нам заясніє, вільна сторона, без пана й орендаря… Меч гострите, люди, за новий Сіон! З радісним плачем Ісаї речу вам: підіймайте меча!..
Ігумен перевів дух, замовк, а дяки, гадаючи, що це кінець, загугнявили молитви. Побожні люди, мужі в залізі, протискалися ближче до чернечого кола, до ігуменового дуба. Сердешніші зашльохали, й джурґи[386] знов заворушилися, загомоніли.
— Слухаєш казання, малий? — заскреготів Перебийніс. — То попівське варнякання, а всі вуха вішають. Нехай, пригодиться. Завтра іншої пісні послухають. Тебе шукаю, goddam…
Оподалік за ним стояв джура, той самий хлопчачок — Семенко. Перебийносова лиска намагалась вкусити реґіментаря за чобіт, злюща, мов гадина.
— Торкай до кватерни, чорта з два, того всього не переслухаєш за ніч…
Кирик вискочив на коня, й всі троє вихопились з хащі, помчали дорогою. Мужва, стоячи купами, пізнала батька Максима, крикнула, пугукнула вслід.
— Попівські казання — баляндраси, теревені, goddam… Тим не зітнеш панів, мечем треба тяти, не язиком…
Вихопились з чагарнику, взялись на дорогу, посріблілу від місяця. Затихав відгомін ігуменового голосу. Купи мужви пізнавали генерала, підкидали шапки, гукали вслід. Кривоніс, пригнувшись у сідлі, мчав до замочка.
Біля шатер старшини, на стеблах, поміж списами, повисли прапори, відділюючи сотні у таборі з посковуваних возів; ще ліниво роздобарювала, але вже ладналась до сну, шкотська кватерна, біля вогнів ще торгували порохом, лезами, тютюном. І тут пізнавали худющу личину шкота. Віватували. А Кирик не міг ще себе одволодати: сон це чи яв? Сниться це йому чи мчить він справді з цим чортовим реґіментарем, а за ним поспішає Семенко (хіба ж не знаття, хто він, як же це й він тут?), а їхні киреї взялись шарлатом і крилами-крилами за плечима… Ні, ні, це не сон, аж ніяк не марення. Він і вчора, й позавчора не спав, шалався по табору, мов захмелів, не пам’ятав нічого, що було колись, і нічого не хотів пам'ятати, і тільки цей хрипкий голос вершника з перебитим носом виривав його і знов кидав у срібніюче й дзвінке п’яніння.
Шкоти в подвір’ї зірвались, підняли високо смолоскипи, ясували[387]. Стривожені коні кватерни заіржали назустріч лисці. Реґіментар кинув Семенкові поводи, швидко пішов на кружґанок. Шкотська варта, з палашами на колінах, догравали, позіхаючи, останнього гальбіта. Кирик прив’язував свого коня. А Семенко, вихудлий, неопірений соколець, виринув із темені.
— Як ти… як ви… осьде?.. — прошепотів, схопив Кирика за рам’я. — Либонь так пристоїть, серед мужви, серед поспільства?..
Кирик засміявся.
— А ви, князю Симеоне, хіба не того самого осьде, що й я?..
Семенко хотів мовити, але з самої гори ґанку крикнув колючий голос: «Де ти, goddam?.. Де ти, малий?» Кирик здригнувся й знов його погляд бризнув золотінням. Він забув умить про Семенка й побіг сходами нагору.
25
Навіть вельбучні пани з Яреминого почету, що залюбки приглядались мученню хлопів, навіть черці-писарі, звиклі до тортур при списуванні конфесат, не могли довго всидіти в цьому підземеллі. Воно відбивало різнею. Під вільготним склепінням (каземати були під наріжною вежею, яку омивала фоса[388]) снувалась важнюща пелена сопуху, а на ній, як вистіги, мерехтіли ниті кривавого опару. Від крові цегляна долівка стала слизькою, кров зволожила наскрізь цеглини, кров стікала струменями в жолобки попід стінами. І в мигтінні кривавих іскорок, що розлітались стаями у вологу й сопух, від тремких жовтих лез свічок вростали в сутінь вуглів кантовасті ришти диб. Януш Корсак засів на самій горі, на підвищенні, де стояли крісла для панства. Два для князя Яреми й для князя Домініка були вільні. Поруч Корсака сидів поет Твардовський, який, як говорили, писав
