Правила помсти - Ельма Кіраз

— Так, — сухо сказала, — але вся ця ситуація занадто банальна. Міг би вигадати щось краще.

— Куди він пішов? — ігноруючи мене, дідусь звернувся до свого охоронця.

— Тут недалеко є готель. Він сів у таксі та вирушив туди. Таксист наш.

— Чудово. Надішліть координати Кірі.

— Що!? — обурилась, — для чого?

— Ми не можемо упустити його. Ти теж заселишся у цей готель.

— Ти що знущаєшся!? Я хочу додому! Я й так проїхала стільки годин у душному потязі, мені потрібен відпочинок.

— В готелі відпочинеш. Все, це не обговорюється. Я зателефоную тобі завтра.

— У мене ж навіть речей немає з собою…— трохи розгублено відповіла я, — ця валіза порожня. Для виду.

— Тарас тобі привезе. Завтра.

— Ні, тільки не він, — я розлютилась, — для чого?

— Виходь, Кіро. Не дратуй мене, — одного цього тону було достатньо, щоб я послухалась.

— В мене ж навіть грошей достатньо нема! — бурчала я у ще відчинене вікно авто, звідки мені прямо в руки прилетів гаманець дідуся. Авто різко рушило з місця і я залишилась сама в хмарі пилу з-під коліс. 

За хвилину на мій телефон прийшли координати і я готова була вилаятись. Про таке ми взагалі з дідусем не домовлялись, я повинна була повернутись додому. Тим більше, завтра у мене має бути зйомка і доведеться все перенести. Добре хоч, що це не весілля. То ж викликавши собі таксі, я сказала назву потрібного готелю і за пʼятнадцять хвилин вже була там. На диво, це був дуже пристойний та вишуканий готель. Але це мене ніяк не тішило, бо я ненавиджу, коли змінюються плани без мого відома. Забронювавши собі недорогий номер, я піднялася туди і вирішила просто поспати. Якщо дідусь щось робить за моєю спиною, то я робитиму те ж саме. 
Коли настав вечір, мій живіт видавав жахливі звуки, тому я вирішила сходити в ресторан на першому поверсі, щоб трохи поїсти. Речей у мене не було, та на щастя мій вигляд був достаьньо пристойним. Йдучи довгим коридором, я побачила на одному з диванчиків дівчину, що просто заливалась сльозами. Хотілося пройти повз, але щось невідоме змусило підійти до неї та спробувати допомогти.

— Ем…привіт, — я поклала руку їй на плече, — вам потрібна допомога? 

— Вибачте, — вона підняла на мене заплакані очі та шмигнула носом, — я не хотіла привертати до себе уваги. Просто…просто не стрималась.

— Щось сталося? Може принести вам води?

— Ні-ні, не треба. Я просто найтупіша людина на світі. Ось і все.

— Ну це звичайно не моя справа, але… може я можу допомогти?

— Сумніваюсь, — вона похитала головою, — я приїхала сюди на крнференцію разом з колегами. Це перша моя серйозна робота і я хотіла всіляко бути задіяною. І от мені доручили найняти фотографа, бо тут з нами ще будуть іноземні партнери. А я домовилась з людиною на зовсім інші дати. В наступному місяці. Так хвилювалась, що все переплутала. Тепер мій керівник сказав, що сумнівається в потребі мого перебування в його фірмі. Що він дав мені таке просте завдання і я все провалила, — дівчина заплакала ще сильніше, а я зрозуміла, що мабуть завтрашня зйомка таки відбудеться, хоч і трохи в інших обставинах.

— Вибачте, як вас звати? — тепло спитала я.

— Олена, — сказала дівчина.

— Що ж, Олено, думаю доля просто випробовує вас на міцність. Але… хочу вас втішити, бо я саме фотограф. І буду тут декілька днів.

— Справді!? — вигукнула вона і підскочила на ноги.

— Так. Якраз у мене зараз все вільно, — я посміхнулась і дякувала сама собі, що додумалась взяти з собою свій фотоапарат.

— Я не можу повірити, — Олена витерла сльози і посміхнулась, — я заплачу вам, скільки?

— Ні-ні, — я підняла руку, зупиняючи її, — залиште ці гроші краще собі. Хай ваш керівник…заплатить вам за масаж чи нову сумочку. А я попрацюю безкоштовно. Це буде як подарунок.

— Конференція почнеться завтра вранці, — вже радісно говорила дівчина, — в ресторані тут. Я… дайте, будь ласка, мені свій номер, я зателефоную вам.

— Ось, — я набрала потрібні цифри на її телефоні, — Кіра.

— Дуже приємно. Тоді до завтра.

Олена світилась щастям, а мені чомусь стало до біса приємно від того, що я комусь зробила якесь добро. Чи це просто моя совість таким чином готується до того, що скоро мені доведеться вбити людину. І хоче набрати собі побільше добрих вчинків. З цими думками я зрозуміла, що у мене зовсім зник апетит. Тому я повернулась в номер і всього лиш зʼїла горішки, які були в моєму міні-барі. Потім вляглась на ліжко і вже уявляла, яким же буде завтрашній день.