Танго наосліп - Ельма Кіраз

Коли ми знайшли потрібний магазин, то у мене просто розбіглись очі. Це була не просто крамниця, а ледь не супермаркет. Вишукані сукні і дорогі чоловічі костюми висіли вздовж стін, а посередині стояли скляні вітрини, які тримали в собі надзвичайної краси маски. Хотілося пищати від естетичного задоволення, коли знаходишся в цьому магазині. До нас швидко підійшла консультанка і почала розпитувати, який саме образ ми б хотіли підібрати. Поки Яна їй розповідала про свою пристрасть до жовтого кольору, я ж проходила повз сукні, розглядаючи кожну з них. Тільки щось жодна не подобалась мені настільки, щоб обрати. Яна ж уже встигла переміряти купу фасонів і нарешті обрала для себе ту саму сукню золотого кольору. До неї вона взяла маленьку маску, яка була оздоблена метеликами, також із золотим напиленням.

— Ну що, ти вирішила? — захоплено запитала дівчина.

— Ні, — я похитала головою, — щось тут усе не те.

— Бачу, що ви губитесь у виборі, — заговорила консультантка англійською, — проте відчуваю, що ви хочете щось особливе. Можу запропонувати цю сукню, — дівчина пішла кудись далі, хоча там я вже усе роздивилась, і зняла з вішака просто ідеальний витвір мистецтва. Чорний атлáс, спущені плечі, виріз на одній нозі і вся сукня оздоблена срібним квітковим візерунком.

— Вона просто…ідеальна, — прошепотіла я, — я мушу приміряти, — швидко скочивши до примірочної, я акуратно одягла тендітну річ і глянула на себе в дзеркало. Сукня ніби чекала мене і була зшита по моїх мірках. Без вагань я погодилась взяти саме її. А до цієї краси мені запропонували срібну маску. Вона була доволі велика, закривала майже все обличчя і з одного боку була прикрашена невеликими уламочками дзеркала. Вся ж вона була така ж мерехтлива, як і візерунок на сукні. Тому разом вийшов просто ідеальний тандем. Обоє надзвичайно задоволені своїми покупками, ми з Яною швидко розплатились і поспішили готуватися до вечора. Зробили одна одній макіяж, який можна б було і не робити, адже усе ховалося за масками, але куди ж без нього. Потім, коли вже повністю були готові, стали разом біля дзеркала. Ми були схожі на якихось казкових королев, Яна була доброю і милою, а я наче зла чаклунка. Проте разом ми виглядали фантастично. Коли вийшли з номера, то всі дивились на нас захоплено і навіть оглядались. А ми, сміючись, поспішили до нашого автомобіля, що чекав біля готелю. Сьогоднішній вечір проходив не в залі готелю, а десь інакше, бо потрібно було більше місця, адже це має бути вечір танців. Коли я була малою, то ходила на бальні танці, але це було так давно, що я вже нічого не пам‘ятаю. Тому долоні трохи намокли від хвилювання через те, що мабуть доведеться танцювати. Коли ми вже прибули у потрібне місце, в машині швидко одягли свої маски і впевненим кроком пішли до потрібної зали. Всередині було уже досить багато людей, а сама зала нагадувала якийсь замок із фільмів про королев. Поєднання різних епох, стилей та кольорів надавали цьому місцю надзвичайного шарму. Хотілося роздивлятись кожну дрібницю, навіть ці чорні оксамитові штори чи люстри з тисячами кришталевих квіток чи чогось схожого, бо зрозуміти це було складно. На невеликому підвищенні розмістився оркестр, який грав якусь ненав‘язливу мелодію. Люди навколо розмовляли, сміялись і веселились. Звичайно ж, особливої атмосфри додавало те, що усі були у масках.

— Еріко, це щось просто неймовірне, я навіть не знаю, куди мені дивитись, — Яна вхопила мене за руку.

— Це точно, тут надзвичайно гарно. Я і не уявляла, що таке коли-небудь побачу на власні очі. 
Ми підійшли до столика, де взяли собі по келиху шампанського.

— Але я бачу, тут усі знають одне одного.

— Чому ти так вирішила? — я скептично глянула на подругу.

— Ну глянь, усі розмовляють між собою, ще й такими великими компаніями.

— Яно, у цьому і весь шарм балу-маскараду. Ти не бачиш, не знаєш людини і вона тебе. Тому можеш легко підійти і заговорити з ким завгодно. Сумніваюсь, що тут усі знайомі і лише ми дві такі дурненькі прийшли сюди без знайомств.

— Може ти і права. Але ти глянь, які всі гарні. Вишукані. Розкішні. Впевнена, тут мабуть є якісь зірки. 

— Можливо, тільки ми про це ніколи не дізнаємось, — ми обоє тихенько засміялись.

Потім на ту сцену, де був оркестр, вийшлв невисокий чоловік з мікрофоном у руках. Хоч і на ньому була маска, але можна зрозуміти, що він був середніх років. Мабуть це ведучий чи навіть організатор.

— Доброго вечора, леді та джентльмени. Раді вітати вас на  нашому щорічному балі, який цього разу проходить у сонячному Лісабоні. Як завжди, на вас чекатиме три дні незабутніх вражень. Сьогодні вечір танців, завтра святкова вечеря, а у неділю, як завжди, перегляд особливого фільму та улюблений момент всіх вас — зняття масок. То ж розважайтесь, знайомтесь, насолоджуйтесь прекрасним вечором, настрій для якого ми обов‘язково забезпечимо.

Зал вибухнув оплесками і знову заграла музика. Промова цього чоловіка трохи підняла мені настрій, адже той план, який він розповів, мені дуже навіть сподобався. Одразу зрозуміло, що це свято організовували професіонали.

— Може з кимось таки познайомитись? Бажано, протилежної статі, — Яна хитро примружилась, що було видно навіть крізь маску.

— Ти ніколи не змінишся, — я похитала головою, — а мені тут щось надто душно. Ще й ця маска. Дихати тяжко.

— Тобі погано? — схвильовано спитала подруга, — може якось допомогти?

— Ні-ні, все нормально. Я он бачу балкон, вийду трохи, провітрюсь. А ти веселись. Знайду тебе пізніше, — я поклала руку їй на плече і впевнено пішла до свіжого повітря. Не розумію, що зі мною таке. Хоча, можливо, моя нелюбов до цілої купи людей переросла у щось серйозніше. Моя сукня мала невеликий шлейф і трохи незручно плуталась між ногами, тому я почала якось рятувати ситуацію, намотуючи тканину на руку. В результаті я грубо зіштовхнулась з кимось, хто опинився на моїй дорозі.

—Ой…вибачте, — сказала я українською, не подумавши, і поправила свою маску.