Танго наосліп - Ельма Кіраз

Декілька секунд я просто мовчки стояла і по-дурному розглядала його маску. Намагалась вловити хоч щось за тією чорною сіткою на очах, проте вона була така дрібна і густа, що здавалось, наче переді мною просто манекен. Власне, це так і виглядало, поки чоловік тримав свої руки в кишенях і мовчав. Навіть волосся було вдало приховане. Не розумію, для чого таке ледь не снайперське маскування.

— У вас дуже гарна маска, — якимось незрозуміло писклявим голосом сказала я. Він був зовсім не моїм, але цю незручну тишу хотілося закінчити.

— Дуже дякую, це надзвичайно цінний для мене подарунок, — голос з-за маски звучав так…дивно, ніби був десь у моїй голові. А ще не був схожий на нормальний людський. В якийсь момент взагалі я подумала, може це не людина. А просто жива маска. Такі думки мене трохи розвеселили і я прикрила рукою свою посмішку, забувши, що на мені теж маска і емоцій моїх майже не видно.

— Вибачте, але я таки хочу пройти на свіже повітря. Тому мушу вас залишити.

— Без проблем. Але чи можу я скласти вам компанію? Мій товариш трохи запізнюється, а більше тут ні з ким мені не довелось познайомитись.

— Буду рада, — я посміхнулась, хоч він і не бачив цього. А от його маска змушувала напрягтись. Бо в деякі моменти ця посмішка здавалась реальною, особливо коли він сміявся вголос.

— Ви мабуть тут вперше? — поцікавився чоловік.

— Так, це помітно?

— Трохи. Ви надто розгублена. І не знаєте, куди подіти руки. В таких випадках я завжди раджу обирати маску, яку треба тримати рукою.

— Невже ви один з організаторів? — я трохи негарно витріщилась на нього, але потім відвела погляд. Така поведінка була зовсім мені не властива. Мене це трохи налякало, тому я зробила непомітний крок вбік від нього, щоб бути трохи подалі.

— Ні, мені такої честі поки що не надавали. Але я багатьох запрошував сюди, тому вже знаю, які це хвилювання.

— А ваша маска, вона… якась особлива, правда? Я була у Венеції і бачила, що зазвичай у них є великі корони, різні завитки, а у вас просто обличчя і дуже мало оздоблення.

— Як я вже казав, це подарунок. А історію створення не буду ж розповідати першій-ліпшій незнайомці, ви згодні? — його голос звучав спокійно, але мені здавалось, що він розізлився.

— Т-так, ви праві. А мені треба знайти свою подругу, вибачте. Гарного вечора, — я вилетіла з того балкону на всіх своїх можливих швидкостях. Але потім опанувала себе і по залу вже йшла спокійно. Проте було так соромно.  Він якийсь надто дивний, надто незрозумілий. Як таке могло взагалі статися, щоб я поводилась наче повна ідіотка. Такою останнього разу я була ще в школі. Надто підозрілий чоловік. Ще й та його маска такою єхидною холодною посмішкою. Мені терміново треба було заспокоїтись, тому я одразу вхопила келих шампанського. Довелось відсувати свою маску, щоб випити і це мене почало дратувати. З якоюсь заздрістю я дивилась на тих, хто надто не заморочувався і вдягнув ті «метелики» на очі. Вони можуть і їсти, і пити, і дихати нормально. Мабуть через маску мені стало так недобре. А що вже говорити про цього незнайомця. Він ж взагалі ніби в закритому просторі. Хоча… чого це мене взагалі хвилює? Треба дійсно трохи заспкоїтися. Я почала шукати Яну. Але її золотої сукні ніде не було видно. Акуратно пройшовши пів зали, подруги я так і не знайшла, поки вона сама не накинулась на мене з обіймами.

— Еріко, це просто фантастика!

— Яно, ти що вже встигла стати п‘яною? — я скривилась, — скільки я разів казала тобі контролювати себе.

— Припини, я тримаю себе в руках. Я тут познайомилась з таки-и-им британцем. Мабуть це моя доля.

— Ага, — я схрестила руки на грудях, — як і всі твої залицяльники за останні два місяці.

— Ти надто нудна, подруго, — дівчина важко повисла на мені, — глянь, скільки тут людей, невже ти ні з ким ще не познайомилась?

— Ні, — збрехала і похитала головою, — і взагалі мені вже тут нудно, я мабуть повернуся в готель.

— Що? — жалісливо протягнула Яна, — ні, навіть не думай мене покидати тут. Я тоді дуже сильно ображуся.

— Яно, не починай, будь ласка, — я трохи грубо відштовхнула подругу від себе, бо неприємний запах алкоголю я чула навіть через свою закриту маску.

— Ой, вибач, я маю йти, — вона поцілувала мене в щоку і взялась за руку з якимось козлом та щезла у натовпі. Так, саме з козлом, бо на його масці були роги. Ще один дикий вибір. 
Вмить мені стало дуже самотньо і навіть холодно. На щастя, я знайшла вільний диванчик і поспішила сісти. Я оглянула людей навколо, які веселились, танцювали, обговорювали щось, активно жестикулюючи, голосно сміялися. Раптом біля мене зупинилась якась жінка, щоб поправити свою сукню. А у мене ледь серце не зупинилось, як вона була схожа на маму. Якби я на власні очі не бачила той момент, як моя найрідніша людина зникає в землі, то кинулася б на неї з обіймами. Жінка випрямилась і кинувши на мене байдужий погляд, пішла геть. Я похитала головою, щоб відкинути усі дурні думки, але в той момент самотність ще сильніше почала мене злити. Потім до мене причепився якийсь хлопець. Я ні слова не розуміла з його п‘яної, здається, іспанської. І як не намагалась від нього втікати, він вічно йшов за мною. 

— Niña muy hermosa, te amo! — кричав мені вслід, а ходила поміж людей, намагаючись його заплутати.

— Втікаєте від надокучливого кавалера? — різко почула над своїм вухом той самий незвичайний голос.

— Так, — поспішно відступила, — а ви що, слідкуєте за мною?

— Аж ніяк, — маска похитала головою, — просто декілька разів такий крикливий залицяльник привертав до себе увагу.

— Він іспанець, а я зовсім не розумію, що він говорить. 

— Каже, що ви дуже гарна. І що він вас кохає.

— Ви і іспанську знаєете? — я підняла одну брову, яка не закривалась маскою.

— Дивно задавати такі питання незнайомій людині.

— Е-е…так, — знову він це зробив. Знов поставив мене на місце, а я виглядаю повною дурепою. Щось тут явно не те, бо зазвичай я відповідаю різко і ясно, ще не було такого, щоб хтось позволив собі зі мною так розмовляти. А тут я наче дурне дівчисько.