Танго наосліп - Ельма Кіраз

— Що означає заміж? Ти взагалі при своєму розумі? — я зовсім не підбирала слова, бо така татова ідея привела мене просто в шок.

— Ну а що ти хотіла? — він закинув ногу на ногу і вперся в спинку дивана, — це для мене теж доволі важке рішення, адже ти моя дитина. І так сумно усвідомлювати, що ти вже така доросла, що можеш вийти заміж. Але усі батьки рано чи пізно через це проходять, тому я переживу, — тато натягнув хитру усмішку. Здається, я взяла її від нього. Тільки зараз мене зовсім не хвилювала наша зовнішня схожість.

— Не знущайся з мене! — я знову гепнула на диван, — ти жартуєш, правда? Жартуєш, бо хочеш мене позлити. Спустити на землю, як часто любиш казати.

— Ні, золотко, я говорю серйозно. Бо мене вже дістали твої витівки. Поводишся, наче підліток, що дорвався до всіх можливих заборон, хоча в тебе їх ніколи і не було! То може будучи вже заміжньою, ти трохи по-справжньому подорослішаєш і вже будеш відповідальною за свою сім‘ю.

— Тату, ти не зробиш цього! — сичала крізь зуби, — не вірю, що ти такий садист. Ти ж не віддаси свою єдину доньку в лапи якогось пройдисвіта?

— Еріко, він не пройдисвіт, а син чудових батьків. Розмова закінчена, завтра вони прийдуть до нас угості.

— Що!? Хто!? 

— Поки що лише батьки, бо твій наречений зараз закордоном. Але скоро він повернеться і вже тоді ви познайомитесь.

— Це якесь божевілля, — я істерично засміялась, — я знала, що у тебе бувають різні примхи, але ж не настільки!

— Це не примхи, доню, — батько тепло усміхнувся, від чого хотілося ледь не втекти, — я лише бажаю тобі щастя і впевнений, що ти обов‘язково його отримаєш. А тепер вечеряти, — тато піднявся з дивану і попрямував за стіл. Я ж продовжувала сидіти і мене всю аж трясло від злості.

— Еріко, ти ідеш чи ні? — поцікавилась Марія.

— Вже йду, — солодким голосом протягнула я і також пішла за стіл. Я була страшенно голодною, але тепер мені добряче зіпсували апетит. Тому за весь час, що ми сиділи за столом, зробила лише декілька ковтків води. 

— Маріє, вечеря сьогодні неперевершена, дуже дякую, — тато підняввся з-за столу і пильно дивився на мене, я ж відвернулась, бо була дуже ображена, — добраніч усім, — він попрощався і пішов до своєї кімнати.

— Ні, не забирайте, я поїм, — я зупинила жінку, коли вона потягнулась за моєю тарілкою.

— Що тобі заважало їсти раніше? — буркнула та, — вирішила показати, яка ти ображена?

— Не лізьте не у свою справу, — я фиркнула, — ніхто не має права розпоряджатись моїм життям. 

— А я от рада, що Віктор Адамович вирішив тебе видати заміж. Нарешті спекаюсь від тебе і твоїх забаганок, — Марія нагло посміхнулась.

— Дивіться, щоб ми не спекались вас раніше. Або ви самі від нас підете. Але не ногами.

— Нагле дівчисько! — крикнула жінка і почала зі злістю прибирати на столі. 
Я ж лише закотила очі і почала їсти. Як же мене дратують усі в цьому домі. І взагалі цей дім мене дратує, бо ми переїхали сюди з татом вже лише удвох, після того, як мій брат втік, але як він це називає, «вирушив на пошуки себе», а мама померла. Досі з жахом згадую ту ніч, коли я, маленька дівчинка, їхала у кареті швидкої поруч з мамою, а вона просто задихалась, бо серце тиснуло їй в ребра. Вона завжди так описувала той стан, поки проходила лікування. В той момент я подорослішала на багато років вперед і більше не була тою маленькою наївною дівчинкою. Я так засиділась у вітальні за столом над тією своєю тарілкою, що навіть не зауважила, що була вже ніч. Я так майжк нічого і не з‘їла, тому просто віднесла тарілку на кухню і пішла спати.

— Яно, ти вдома? Мені треба терміново з тобою поговорити, — наступного дня я вирішила розповісти усе подрузі, то ж дзвонила я їй уже, коли їхала до неї.

— Так, вдома. Щось сталося? Ти така схвильована.

— Приїду, розповім. Повір, ти будеш така ж сама.

Я вимкнула дзвінок і жбурнула кудись на сидіння. Дуже не люблю їхати за кермом у поганому настрої, бо тоді я на дорозі псую його всім, але зараз виходу не було. На щастя, Яна живе недалеко і на моєму шляху майже не траплялось інших автівок.

— Що!? Заміж!? — подруга аж піскочила на своєму ліжку.

— Так, — я ходила туди-сюди по кімнаті, — він вже геть здурів. Вирішив так мене провчити. Бо, бачте, я вже доросла і маю бути відповідальною.

— А ти хіба не відповідальна? — Яна засміялась, — до речі, як твій синець?

Я зупинилась біля дзеркала, щоб оглянути вже ледь помітну, але жовту пляму навколо ока.

— Це зараз найменше, що мене хвилює, Яно! Синець зникне, а от моє життя і моя свобода тепер під добрячою загрозою. Як він може! Я ж його дочка, може не улюблена, але все ж. Чого він не запитав, чого я хочу взагалі?

— Та годі тобі. А може на тебе чекатиме якийсь нереальний красень.

— Що? — я засміялась, — щоб мій батько і знайшов якогось красеня? Не сміши. Я вже бачу, що це буде якийсь  інфантильний мамусин синочок, у якого волосся завжди акуратно зачесане назад і залите добрячим шаром гелю. Бр-р-р, — я сіпнулась, — ненавиджу такі зачіски. І він такий казатиме: «Матусю, я уже прочитав ту книжку з психології, яку ти радила. Я згідний зі всім, що там пише», — я перекривила всю цю фразу, а потім втомлено лягла спиною на ліжко поряд з Яною, розкинувши руки.

— Мені здається, ти трохи перебільшуєш, — заговорила подруга, — не думаю, що у твого тата можуть бути друзі з такими дітьми.

— Яно, для чого ти це все говориш? Хочеш мене переконати, що це не таке вже і погане рішення? Що я справді буду «щасливою»?

— Просто, знаєш, як я мрію знайти своє кохання, — замріяно сказала дівчина, — тому такі теми у мене завжди викликають приємні асоціації.

— О, прекрасно, тоді я віддам свого майбутнього нареченого тобі, — я стукнула дівчину в плече.

— Ауч, — вона вдарила мене у відповідь, — тримай свій запал для чоловіка.

— Яно, будь ласка, давай змінимо тему.

— Ти злюка, Еріко. Я б ось була не проти, якби батьки знайшли мені нареченого. Але мені вже стільки років, а мама досі, як вогню, боїться мого спілкування з хлопцями. Ось де справжня проблема.