Танго наосліп - Ельма Кіраз

— Португалія? Ти серйозно? — фиркнула я, коли вже в аеропорту глянула на квиток, — а до Африки рейсів часом немає? Ти б ще куди нас відправила.

— Заспокійся, хіба ти там ніколи не була? Лісабон таке чудове місто.

— Так, але це занадто далеко, Яно. Я батькові сказала, що іду до тебе на вихідні, а не в інший бік Європи.

— Просто розслабся і думай про майбутній бал. Думаю, ти запам‘ятаєш це надовго.

Ми пройшли усі потрібні процедури, що передбачені в аеропорту і пройшли до літака. Це мій вже давно не перший переліт, тому страшно абсолютно не було. Перечекавши наш зліт, нарешті можна було розслабитися.  Яна намагалась щось зі мною говорити, але я дала їй зрозуміти, що мені не цікаво. Пощастило сісти біля вікна, тому я одягла навушники і дивилась на надзвичайно гарні краєвиди. Та врешті і вони мені набридли, тому я намагалась поспати. Переліт займає трохи більше доби, то ж в столиці Португалії ми будемо лише завтра далеко пообіді. Це мене зовсім не тішило, та я б і взагалі не хотіла нікуди йти. Своїх проблем вже точно вистачає, так тут Яна щось таке вигадала.

— Чому ти не спитала в мене нічого? Я не дуже хотіла нікуди летіти, — бурчала, знімаючи свої навушники.

— Просто я бачила, як тобі зараз важко. Захотіла трохи розважитись. І такий захід видався мені дуже цікавим.

— Але ти мала мене спитати! — доволі голосно крикнула, що на нас оглянулись деякі люди, тому потім я вже говорила майже пошепки, — це ж не прогулянка в парк чи навіть не подорож вдома.

— Ну вибач, — дівчина розвела руками, — не завжди ж тобі усе вирішувати.

Я підняла одну брову і відверто здивувалась від таких слів. Хіба я завжди все вирішую? В більшості випадків завжди підшлаштовуюсь під когось, але точно не вирішую нічого.

— Ти напевно мене з кимось переплутала, — фиркнула я і знову відвернулась до ілюмінатора.

— Ну от, — Яна вдарила себе рукою по нозі, — знову ти права, знову все так, як кажеш ти.

— Ти що хочеш посваритися зі мною? Щоб я з аеропорту в Лісабоні не вийшла, а одразу ж повернулася додому?

— Гаразд-гаразд, вибач. Якщо ти не проти, тепер я трохи посплю, — Яна повернула голову в інший бік і вмостилась зручніше. 
На моєму ж обличчі з‘явилась самовдоволена посмішка. Не люблю ні з ким сваритись, особливо коли я ні в чому не винна. Проте чути вибачення завжди приємно. Години тягнулись просто безкінечно, коли вже наступила ніч, я знову заснула. Сон був таким солодким, що коли потрібно вже було прокидатися, я не могла і очей розімкнути. Довелось іти до вбиральні і вмити обличчя холодною водою. Після всіх цих мук ми нарешті зійшли з літака. Було надзвичайно душно, а я страшенно не люблю спеку.

— Треба було летіти в Ісландію, — я подула собі на чоло, — це ж вмерти можна, я вже вся мокра.

— Не хвилюйся, ще трохи і будемо в готелі.

— Ти знаєш хоч, як туди дістатись?

— Звичайно, адреса ж є. Зараз замовимо таксі і поїдемо.

Яна знала англійську краще за мене, то ж про все домовлялась вона. Тому без проблем ми замовили таксі і вже через пів години були в потрібному місці. Отримавши ключ від свого номеру, швидко піднялись туди, бо я вже ледь не плакала, так хотіла в холодний душ.

— Яно…— протягнула я, — що це таке?

— Що? — подруга підбігла до мене і різко зупинилась, — ой…я мабуть щось не те натисла, коли бронювала.

— Двоспальне ліжко? А ми з тобою мабуть тут у медовому місяці? — я зі злістю відштовхнула свою валізку, — я ж думаю, чого дівчина внизу так посміхалась до нас, а воно ось у чому справа.

— Ніби ми з тобою ніколи не спали на одному ліжку, — Яна закотила очі.

— Так, але це було зазвичай в простіших місцях. А у такому вишуканому готелі хотілося б мати власне ліжко.

Нашу розмову перервав стук у двері. Я пішла їх відчиняти і  переді мною стояв офіціант з візочком, на якому, як я зрозуміла з його слів, була для нас «романтична вечеря», що передбачена, коли живеш у цьому номері. Мило посміхнувшись, я забрала від хлопця візок, зачинила двері і спопеляючим поглядом дивилась на Яну.

— Ну що? — дівчина розвела руками, — помилилася, буває.

— Ми тепер не будемо разом ходити, ясно? Тільки окремо. Мало що ще тут передбачено за «проживання в цьому номері».

— Еріко, ну годі. Ми сюди приїхали відпочити, а не сваритись. Але тобі усе не так. Це вже трохи набридло.

— Мені теж набридло, що ти дуже часто робиш усе на свій розсуд, не спитавшись мене. А тепер ми ще й живемо в цьому номері, де доведеться спати на одному ліжку, не відчуваючи ніякого комфорту.

— Для тебе важливо лише те, як буде добре тобі, — ображено сказала Яна, — ти ніколи не думаєш про інших.

— Якби я думала про інших, то зовсім би не була собою, — я знизила плечима і вийшла з номера. Поспішила на рецепцію, щоб пояснити, що вийшла невелика помилка і чи вони не могли б поміняти нам кімнату. Але дівчина за стійкою сказала, що уже все зайнято, так як на цей бал-маскарад приїхало дуже багато людей, тому вже нічого не можливо змінити. А ті пари, які отримали номери з різними ліжками, просто змістили їх разом і всі щасливі. Усі, крім мене.

— Куди ти зникла, — в холі мене знайшла Яна, — я вже почала хвилюватись.

— Хотіла виправити твою помилку, — я вказала рукою на стійку, — але на жаль, уже все зайнято і нам таки доведеться щось вигадувати.

— Ти постійно мусиш знайти якусь проблему, де її нема! — фиркнула Яна і швидким кроком вийшла надвір.

— Стій, — я вибігла за нею, — що з тобою таке? Весь день якась сама не своя.

— А ти не здогадуєшся? — дівчина примружила очі.

— Ні, — я знизила плечима, — а ти нічого мені і не говориш.

Яна уважно подивилась на мене, потім тяжко видихнула і натягнула на обличчя посмішку. Я не дуже зрозуміла цього, але вирішила, що розтягувати цю ситуацію взагалі не варто.

— Ходімо, ми ж маєм підгодуватись до балу. Організатори тут недалеко відкрили крамничку. Там є сукні, костюми, маски, прикраси. Там напевно так гарно.

— О! Таке я люблю, — я усміхнулась, — тоді ходімо туди швидше.