Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт

Цього мені було досить, бо мою енергію поглинало пізнання мого нового життя: життя шляхетної людини.

Якщо я не досліджував сам кутків і закутків цього помешкання, якщо не спостерігав за танцями служниць, які впрягалися в чищення срібла, вибивання килимів чи збивання подушок, то годинами сидів у вітальні з графинею, яка вдосконалювала мою французьку мову, забороняючи вживати бодай слово з ідиш. Я був дуже слухняним ще й тому, що вона загодовувала мене тістечками й вальсами. Головне, я був певен, що остаточне набуття мною статусу шляхетної особи потребує оволодіння цією мовою, яка, звичайно, невиразна і складна для вимови, не така соковита й мальовнича, як моя, хоча загалом м’яка, розмірена й вишукана.

У присутності відвідувачів я мав називати графа й графиню «дядечком» і «тітонькою», бо вони видавали мене за одного зі своїх голландських небожів.

Я вже, було, й повірив у те, що це справді так, аж якось уранці поліція оточила будинок.

— Поліція! Відчиніть! Поліція!

Якісь чоловіки несамовито гупали в парадні двері, наче дзвінка їм було замало.

— Поліція! Відчиніть! Поліція!

Одягнена у шовковий халатик графиня влетіла в мою кімнату, схопила мене на руки й віднесла у своє ліжко.

— Нічого не бійся, Жозефе, відповідай весь час по-французьки те, що і я.

Доки поліцейські піднімалися сходами, вона почала читати якусь історію; ми обоє сиділи в подушках, наче довкола нічого не відбувалося.

Поліцейські увірвалися в спальню й люто втупилися в нас.

— Ви ховаєте єврейську родину!

— Шукайте скрізь, де хочете, — зверхньо відповідає графиня, — простукуйте стіни, зламуйте дорожні скрині, залазьте під ліжка — так чи інак, ви нічого не знайдете. Натомість можу вас запевнити, що вже завтра ви почуєте про мене.

— Ми отримали донос, мадам!

Не виявивши збентеження, графиня обурилася тим, що вірять бозна-кому, попередила, що справа цим не завершиться, вона дійде до палацу, адже вона близько знайома з королевою Єлизаветою, потім заявила чиновникам, що ця помилка коштуватиме їм кар’єри, щодо цього вони можуть їй вірити!

— А тепер шукайте! Тільки швидко!

Її впевненість та обурення вплинули на шефа поліції, у якого на мить прозирнуло бажання відступити.

— Чи можу я запитати, що це за дитина, мадам?

— Це мій небіж. Син генерала фон Гребельса. Може, вам показати наше родовідне дерево? Хочете довести себе до самогубства, юначе!

Після безплідних пошуків поліцейські пішли, бурмочучи вибачення, незграбні та присоромлені.

Графиня вистрибнула з ліжка. Ледве стримуючись, вона водночас плакала і сміялася.

— Ти проник в одну з моїх таємниць, Жозефе, це — один із прикладів моїх жіночих хитрощів.

— А саме?

— Звинувачувати замість виправдовуватись. Нападати, коли тебе підозрюють. Радше кусати, ніж захищатися.

— Це дозволено лише жінкам?

— Ні. Ти також можеш цим скористатися.

Наступного дня Сюллі повідомили мені, що я більше не можу в них залишатися, бо в разі перевірки їхню брехню легко викрити.

— До нас прийде отець Понс, він потурбується про тебе. Ти потрапиш у хороші руки. Тобі доведеться називати його «отче».

— Гаразд, дядечку.

— Ти зватимеш його «отче» не для того, аби вдавати, що він твій батько, як ти звеш мене «дядьком». Його всі люди називають «отцем».

— Навіть ви?

— Навіть ми. Він — священик. Звертаючись до нього, ми кажемо «отче». І поліцейські. І німецькі солдати. Геть усі. Навіть ті, що не вірять.

— Ті, що не вірять, що він їхній батько?

— Навіть ті, що не вірять у Бога.

Мене дуже вразило те, що я зустрінуся з кимось, хто є «отцем» усього світу або таким уважається.

— Чи ж отець Понс якось пов’язаний із пемзою?[2] — запитав я.

Я думав про цей приємний і легкий камінець, що його впродовж кількох днів графиня приносила мені у ванну, аби я тер ним ступні, знімаючи з них мертву ороговілу шкіру. Цей предмет у вигляді миші захоплював мене своєю здатністю плавати (цього від каменю годі й очікувати) і змінювати колір одразу після зволоження: сіро-білий, він набирав кольору чорного антрациту.

— Не розумію, чому ви регочете, — з досадою сказав я. — Можливо, саме він його знайшов… чи винайшов… той камінь, пемзу. Зрештою, хтось же мав це зробити!

Припинивши насмішки, Сюллі схвально кивнула головою.

— Твоя правда, Жозефе: це цілком міг бути він. Одначе він не має жодного відношення до каменю.

Нехай і так. Але коли він подзвонив і ввійшов у дім Сюллі, я одразу ж здогадався, що йшлося саме про нього.

Довгий, вузький чоловік: він ніби складався з двох не пов’язаних між собою частин — голови і решти. Його тіло видавалося нематеріальним, під тканиною не було видно жодних опуклостей, чорна сутана була такою ж пласкою, наче висіла на вішаку, з-під неї виднілися начищені до блиску черевики, які, здавалося, взагалі не трималися на щиколотках. Натомість виглядала голова, рожева, жива, новісінька й невинна, як вийняте з купелі немовля. Виникало бажання поцілувати й потримати її в руках.

— Добридень, отче, — сказав граф. — Це Жозеф.

Я розглядав його, намагаючись збагнути, чому його обличчя не лише майже не дивувало мене, а й виглядало немов підтвердження. Підтвердження чого? Його чорні очі приязно дивилися на мене з-поза круглих скелець легеньких окулярів. І раптом сяйнула думка.

— У вас немає волосся, — вигукнув я.

Він усміхнувся, і в цю мить я полюбив його.

— Так, багато волосся випало. А те, що росте, я голю.

— Навіщо?

— Щоб не