Важка весна - Борис Пахор

— Не кажіть мені про нього, — сказала панна Жільбер.

— Він, такий високий і міцний, у вогонь би кинувся заради вас.

Так дивиться на отого жевжика, думав собі, немов визнання його винятковості має вирішальне значення. Авжеж, так вона дивиться й на Іва...

Відпровадив панну Жільбер до її стільця. Трохи втомлена, але задоволена, зауважив собі.

І пішов шукати Арлетту.

Не бачив її, бо загубилася в юрмиську. Водночас відчував, що вона кудись зникла. І був твердо переконаний, що її напарника також немає. І коли це зрозумів, весь його неспокій зосередився навколо цієї думки. Байдуже, що її немає, якщо той у залі. І очима шукав суперника, хоча кепське передчуття випереджало пошук. Їх не було. І він збунтувався проти раптового туману поразки, який поволі огортав його. Немов напад із засідки, який своєю ницістю роззброює і калічить. І уявив її кімнату на поверсі, і стало йому все зрозумілим. Але наступної миті він уже соромився цієї думки. Мабуть, просто прогулюються у вестибюлі, чи вийшли на свіже повітря, — цілком зрозуміло при такій задусі. Добре на якийсь час відчинити скляні двері...

Він вирушив у напрямку вестибюлю, але йшов навмисне без поспіху. Втікав від тієї гри і усвідомлення свого приниження. Треба бути байдужим і напнути на обличчя роблену посмішку, бо саме йшов повз юрмисько, в якому, мов матка у вулику, панувала панна Ренар. Він легенько вклонився, немов не смів їй перешкоджати своєю присутністю і водночас вдавав, що заклопотаний своїми пошуками.

У вестибюлі не було нікого; лише біле світло заливало порожні сходи, що виходили крізь відчинені двері у парк, з яких віяло холодом.

Це добре, думав він, врешті, лише природа завжди справжня. І знову в нього було враження, що все те яскраве світло навмисне скупчилося там, щоб серед ночі оприлюднити його й Арлеттин сховок у парку. Літня медсестра спускалася вниз сходами. «Вийшли трохи подихати?». Кивнув: «Атож, потрібно кілька ковтків повітря». І посміхнувся, водночас поміркувавши, що Арлетта, мабуть, пішла показати новому знайомцю корпус із хворими. Інші медсестри теж були нагорі. Чути було голоси звідти. Піднятися? Але не хотілося. Ні, ні. Наступної хвилі подумав, що то кімната, в якій той щодня гостює. І мимоволі швидко почав підійматися сходами. То тут, то там чувся сміх. Але її кімната була замкненою. Швидко почав повертатися. Вперше і востаннє, повторював подумки. Вперше і востаннє. І здалося йому, що у вестибюлі він спокійно вийде крізь двері і позбудеться відчуття приниження. Але перед тим усе ж хотів бачити її обличчя. Як вона знову повернеться до зали. Цього буде достатньо. І відчував, що він урешті отримає підтвердження того, що він підсвідомо знав про неї. І тепер йому майже не було діла до її відсутності, він просто ненавидів її, бо не міг піти, не попрощавшись із нею.

Коли ті двоє увійшли до зали, її знайомець холодно подивився на нього, немов не розумів, чому він їм заважає.

— На добраніч, — сказав він їй.

— Ні, — захитала головою. — Не так швидко.

Вийшла за ним у парк, і це зрозуміло — адже хочуть попрощатися на самоті, а не там, при освітленому вході.

— Це тому, що мене не було?

— Облишмо це.

— Я показала йому наш корпус. Свою кімнату.

— У твоїй кімнаті не було нікого.

— Спочатку ми зайшли до Клер.

Але її слова були безликі. Він відчував, що те, що вона каже, ймовірно правда, і що вона розуміє свою поведінку.

— Ти що, ось так підеш? — забурмотіла вона.

Але коли йшов вузькою дорогою назустріч тиші й темряві, здалося йому, що те твердження: «Ти що, ось так підеш?» розвіяло всі сумніви, таким воно було полохливим і гірким. Хоча вона зовсім не опиралася його відходові. Це швидше було, мов несподіванка, що його рішенець псує їй цікаву пригоду.

Усвідомлював, що він сам, і навколо, серед оголених дерев, повисла тиха і остаточна безсенсовість. І пришвидшив ходу.

Найбільш вражало відчуття порожнечі. Створіння, яке любив, мов саме джерело життя, раптом перетворювалося на чужу істоту, з якою його пов’язувало передусім неприємне відчуття, що він саме їй довірив усі свої мрії про новий світ. Чи варті обійми дівчати, яке спокійнісінько тримає руцю в паху знайомця, немов запхала її в зручну колиску? Сам Мішель надто тупий, щоб усвідомити це. Але ж неможливо весь час знову й знову гойдатися від віри до неї й до себе і знов у прірву безвиході й самоти! Так, немов під час перегляду дивовижного фільму хтось, увесь час вимикав світло в апараті і в темряві ядуче реготав. «Ти багато страждав», — сказала вона якось. Ні, мабуть, страждання не було справді таким всеоб’ємним, — лише кілька місяців переносити трупи з солом’яних підстилок на пустир. Ніколи не думав: «Завтра настане моя черга». Думав: «Це мумії в горизонтальному положенні, а я тінь, яка рухається». Але саме через це він став невиправно отупілим до всього, що не є беззаперечно цінним. Ревнощі? Це для інших, хто боїться щось утратити. А він схожий на пораненого, який швидше дозволить відтяти собі ногу, ніж допустить отруєння всього тіла. Авжеж, може, чоловік із такими почуттями не має права зупинятися на якійсь жінці, особливо якщо волів самостійну і вільну жінку. Але, незважаючи ні