Важка весна - Борис Пахор

— Може, й так.

— Перед собою і перед іншими ти грала роль уже досвідченої жінки. А це була ширма.

— І тепер ти мене зневажатимеш.

— Наше кохання звільнить нас від мого і твого минулого.

— Ти певен цього, Радку?

— У чомусь ми обидвоє просто неофіти.

Хоча мовчала й лежала коло нього на спині, не обернулася до нього, як би це зробив хтось на її місці.

— Коли ти мене покинув у тій хижці, я якийсь час лежала, мов сторопіла, — сказала вона. — Потім встала і пішла дорогою. — Волоцюга, волоцюга, — повторювала собі, і сльози заливали щоки.

І тоді її тіло різко повернулося, її руки простяглися, як у той момент, коли він зайшов до кімнати.

Відчував приховане, змовницьке задоволення, що напоєний її отрутою, яка приносила образи весни.

Аркуш зеленого паперу.

«Сьогодні по обіді я перекинула через плече торбу і подалася до своєї ферми. (Як довго ще триватиме цей повоєнний час, коли не можна знайти масла в магазинах?) Було досить холодно, але я пішла з добрим запасом тепла і на дорозі рухалася, як повільний атом. В лісі не було морозяно, мертві листки терлися під жорнами моїх підошов, знайома стежка невиразно в’юнилася поміж дерев, трава наїжачилася і вкрилася. Спочатку зустріла дівчинку з псом, він підійшов і понюхав мене, коли впізнав у мені «товариша», висловив свою приязнь до мене. Потім бачила старого, зігнутого під важким оберемком дров. На голові був обшарпаний, потертий і на самі очі натягнений капелюх. Він подивився на мене майже люто, і його очі були повні якогось докору (можливо, я надто переможно ступала, а він, такий старий і змучений, ледве совався).

Кухня селянського господарства була тепла; пес спав коло вогнища, мисливська куртка висіла на стільці, рушниця на стіні; серце настінного годинника билося повільно і ваговито. Колись мусимо разом сходити туди, хочеш? Якогось дня, коли зможеш зректися своїх книг, і я буду достатньо рішуча.

Коли поверталася, серед неба сяяв прозорий місяць, і блискітки на траві ледь відгукувалися до нього».

Стукіт у двері.

Тієї ж миті увійшла.

— Сам?

Схилилася, і її губи припали до нього.

— Тобі шкода?

— Як тобі таке спадає на думку!

Озирнулася по кімнаті, немов розчарована.

— Дивно, що ти сам.

Усміхнувся.

— А Ів симпатичний юнак, — зауважив він.

— Звісно. Ще дуже зелений, але симпатичний.

Пішла до дверей на терасу і повернулася.

— Тепер ти злий.

— Він грає в більярд у фойє.

Але вона не зрозуміла шпильки. Стала коло ліжка Іва і, схиливши набік голову, читала назву книги на нічному столику. «Історія кінематографа», — промурмотіла сама до себе.

Зібгав ноги і подивився в книгу, яку підтягнув до себе, зігнувши під покривалом ноги. Прийшла для того, щоб утвердитися перед Івом, і тепер у неї відняли цю можливість, подумав він. Тепер, звісно, не показує цього, але рухи — своїм шляхом, а вона їх не усвідомлює.

— Я принесла тобі масла.

Підійшла до тераси і на мить стала коло перил.

— І мені?

— Ти ж просив.

— Просив і раніше.

— Це означає, що досі мені його давали мало, і я все віддала Ріве.

— Звісно.

Тоді повернулася до його постелі.

— Що тобі?

Усміхнувся.

— Нічого.

— А все ж таки...

— Пусте. Я задоволений, бо щойно продав цигарки і можу тобі дати гроші за масло.

— Дурниці! — сердито махнула рукою.

— «Players» — дуже популярні цигарки. Дяка Червоному Хресту, що нам їх дає, — сказав він.

— Ох, прошу тебе!

Сіла йому в ногах і поправила волосся на чолі.

— Щось не так?

Її очі тепер справді присутні, подумав він, протверезіла і повернулася зі свого світу.

— Усе добре зараз, — сказав і усміхнувся.