Важка весна - Борис Пахор

Так, як Мії.

Хоча й вона була тепер далекою, бо між ними пролягла прірва табору. Немов їх роз’єднувало століття. Мія була реальністю зі світу, який, усупереч злу, ще не став схибнутим. Але він усе ще звертався до неї щоразу, коли відчував, що повинен плисти проти течії. І недавно навіть змалював образ Мії й Арлетти, сподіваючись, що в такий спосіб позбудеться шлейфу безвідповідальності. І тоді вона, тим щирим голосом, який бринів у її горлі в хвилини глибокого збудження, віддала шану Міїній пам’яті. Нині згадка про це була тяжкою. Докоряв собі, що розповів про Мію жовторотому пташаті. Це треба припинити. Рішуче.

«Припинити», — повторив собі. До нього прийшло відчуття сили, немов під дією п’янкого трунку, який рівномірно і впевнено розтікається його жилами. Усвідомлення, що позбувся принизливого ув’язнення, яке так нестерпно довго тягнув за собою. І як це траплялося вже багато разів, природа була прихильна до нього. Ось цей сонячний день, який в людях будить надію, що пори року переплуталися, і, незважаючи на листопад, під голими деревами з’являться дзвоники. І в обідній залі він уже іншими очима спостерігав за столами. Надто довго він був віддалений від Йойо, Жуля, Роберта і літнього бретонця зі світлим волоссям і так само світлими щетинистими бровами й вусами.

— Скільки можна годувати цією гороховою мішанкою!

Тацю з зеленим пюре рознощик підніс до Йойо.

— Незмірна американська щедрість. — Жуль розвів руками.

— Пригощайся, Жулю! Погладшаєш! — Йойо ляснув долонею по столу. — Хотів би я побачити, Жулю, як би ти виглядав, вгодованим!

Жуль ледь помітно всміхнувся і зачерпнув ложку горохового пюре.

— Нічим не гірше, аніж ти.

Це вже Роберт, який дражнив Йойо.

— Ти будеш порівнювати мої груди з тією м’ятою коробкою? — І при цьому Йойо бахкав себе по грудях.

— Але бацили в ній швидше розмножуються, — сказав Жуль сам до себе. — Для чогось путящого цей жир не годиться.

— Ха-ха-ха! — сміялися столи.

— Жулю! — гукнув Йойо. — Ти мені друг, чи ні?

— Авжеж, Йойо. — І Жуль покірливо закивав. — Звісно, так.

— З часів життя в тих клятих бараках, Жулю?

— Відтоді, Йойо.

— Ну, тоді ось моя рука.

І простягнув до нього над тарілками долоню, Жуль знав про пастку, але заради веселощів сусідів по столу, які чекали, покірно простягнув долоню. І стіл сміявся з тієї покірності ще більше, ніж із того, як хлопця потягли оті кліщі, які тримали його долоню.

— Друзі назавжди, так, Жулю?

— Ха-ха-ха! — сміялися з обличчя Жуля.

— І моя сила годиться лише для того, щоб викохувати бацили, га?

— Одпусти, — змолився хлопець.

— То як?

— Здавайся, Жулю! — гукнув Роберт. А той махав у повітрі правою рукою, немов вона зламана, а столи реготали над тарілками з жовтувато-зеленим пюре.

Нічого нового, нічого серйозного, але в цих наріканнях на їжу, які супроводжували жарти і сміх, йому здалося, що він віднайшов дотик до простого сенсу буття. Немов досі він весь був у полоні ілюзій і снував поза дійсністю. І їжу цінував тим більше, чим менше йому перепадало.

І знову відчув дотик із дійсністю, коли по вечері в коридорі зустрів Нікоса, і після довгої перерви вони знову разом пішли на прогулянку. Вони жваво обговорювали, докладно зважуючи можливості Греції у конфлікті Сходу і Заходу; сповзання західного світу в повоєнну атмосферу, подібну до тієї, що була наприкінці Першої світової; своєрідне віддзеркалення як французького, так і італійського руху Опору. І таке інше. Обидва почувались мулярами, які відкидають розбиту цеглу, будівельниками, що кладуть цеглину до цеглини і кожну окремо вирівнюють і трамбують. Хоча розумів, що його ставлення до речей зовсім інакше, ніж Нікосове — повне віри і надії. І це було саме її заслугою, хоча зараз був більше схильний вважати її винною.

А коли Нікос повернувся до корпусу, і він сам рушив у напрямку села, то плекав у собі задоволення від того, що залишився сам. Жінка може наново прищепити чоловікові здорову життєву щепу, але далі він мусить творити все власноруч. З неї і з себе, але сам — для обох; пов’язаний із нею, але окремо від неї. Але десь в глибині розумів, що його прогулянка — насправді сподівання зустріти її; адже інакше повернувся б із Нікосом. Усвідомлення цього, замість засмутити, наповнило його зачаєною таємною радістю. І коли повертався до корпусу, то почувався задоволеним, що він сам і незалежний, але водночас ніби потай утішений тим, що ще нічого безповоротно не втрачено.

Коли у нього був такий настрій, коли його роздирали сумніви, майже завжди на порятунок відчувано наближався зовнішній світ. Його товариші по табору, які відповідали на його листи, були доказом швидкого повернення до впорядкованого життя і праці. Так, Андре знову став лікарем і запрошував провідати його дорогою додому. Бажав йому швидкого повернення до рідних. Еміль писав із Люксембурга. Сумував за братом, який у Дахау заразився тифом, до якого долучився ще й черевний тиф із перфорацією кишок. Але водночас із гордістю писав про те, що грає в оркестрі першого гвардійського