Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
Дмитро сидить на дивані біля вікна. Під торшером. Читає книжку німецькою мовою.
— Про що читаєш? — цікавлюся.
— Про хворих старих. — Він показує мені обкладинку. — Цікаво! От дожити до їхніх хвороб!
— А на що вони там хворіють?
— На склероз, впадають у дитинство! Молодчина цей, — він зазирає на обкладинку, — Мартін Сутер! Добре описує!
— Він, мабуть, сам старий, — бурмочу я і знову роззираюсь.
Я сиджу на сусідньому дивані. Мені здається, що диван занадто м’який. Це тому, що я нервую. Нервую і заздрю олімпійському спокою Дмитра.
Нас привела сюди, немов школярів, жінка-лікар. Привела і залишила. Пообіцяла, що триматиме нас у курсі подій. Що вона там ще казала? Адже Дмитро перекладав! Згадав! Казала, що можна буде винайняти кімнатку з ліжком саме тут, далі по коридору. Недорого. Всього сто франків! Але ми відмовились.
«Господи, — міркую я. — Як я не люблю чекати!»
Беру зі столика перший-ліпший журнал. Мало того, що він німецькою. У ньому якісь викрійки й фотографії немолодих жінок у в’язаних светрах.
Я порпаюся у журналах, якими завалені ці столики. Нарешті знаходжу один з Мадонною на обкладинці. Не те щоб я великий прихильник Мадонни, просто її я хоч знаю в обличчя. Але в журналі самі Брітні Спірс і Крістіни Агілери. А це вже не для мене.
Підводжуся і прислухаюся до тиші. Натискаю на «бульйонну» кнопку безкоштовного автомата. У пластиковий стаканчик ллється рідина зеленого кольору. В ніс б’є знайомий штучний запах бульйонних кубиків «Кнорр». Над стаканчиком здіймається пара. Я не поспішаю пити. Я зігріваю долоні.
За півгодини в кімнаті з’являється чи то китаянка, чи то таїландка в синьому халаті з корабельною шваброю. Вона швидко миє мокрою шваброю підлогу. Ми для неї не існуємо, хоча, як не дивно, вона не просила підняти нас ноги, так що підлога під та перед нами залишається не помитою. Потім вона дістає з кишені балончик якогось спрею. Вона спрямовує його у стелю і з нього виривається мутний повітряний струмінь. У повітрі відразу з’являється смак штучної свіжості, з пахощами дикої м’яти.
Ми знову залишаємось самі. Я дивлюсь на годинник. Скоро опівніч, а криків новонароджених не чути. Може, у Швейцарії новонароджені не кричать? Через повагу до закону про дотримання нічної тиші?
О пів на першу з ледь освітленого коридору з’являється вже знайома мені жінка-лікар. Я, здивований, дивлюсь їй на ноги. Вона взута у м’які капці. Ось чому я не чув кроків! Вона дивиться на Дмитра. На її обличчі сувора посмішка.
Вона щось каже моєму братові, і його очі загоряються щасливим вогнем.
— У мене донька! — він обернувся й радісно повідомляє мені.
Жінка веде його за собою. Я залишаюся сам. Я кидаю в кавовий автомат півтора франка. Автомат дзижчить, спочатку з’являється білий стаканчик, потім у нього ллється кава. З чудовим кавовим ароматом.
У коридорі знову пожвавлення. Дмитро на якусь мить повертається до мене й показує мені маленьке червоне личко новонародженої, загорнутої в рожеву ковдру.
— Поглянь! — радісно каже він. — Яка красуня!
Знову йде.
«Нічого, — думаю я, — мені незабаром таких двох принесуть!»
За п’ятнадцять хвилин Дмитро з’являється знову, але цього разу для того, щоб попрощатися. На нього вже чекає таксі. Він повертається в готель. Він бажає мені якомога швидше дочекатися хороших новин.
А час повзе так повільно, ніби боїться темряви, чи ніби йому поперебивали ноги. Я підводжуся. Зазираю у довгий коридор. Там нікого. Тиша і спокій. Навіть важко собі уявити, що десь зовсім поруч народжує моя дружина. Народжує і стогне, кричить. І як це швейцарцям вдається ізолювати від зовнішнього світу будь-який звук?
У мене починає гудіти голова. Я хочу прилягти, і не можу боротися з цим бажанням.
135
Крим. Форос. Держдача. 31 грудня 2015 року.
Шершаве зимове сонце тут, на ПБК, здається лагіднішим. П’ять градусів вище нуля. Одноманітний шум моря. Ми з Майєю спускаємось у ліфті до берега. На ній джинси в обтяжку й синій светр. Усе підкреслює її стан, апетитний і в чомусь підлітковий.
Краєм ока оцінюю задню вертикаль її тіла. Її задкові такі джинси дуже навіть пасують!
Я, мабуть, вже більше ніколи не матиму романтичних побачень і новорічних свят.
Дивно, хвилі ніби й шумлять, але ледь накочуються на берег. Я простягаю руку, і холодне море приємно обпалює мені пальці. От якби скупатися!
Озираюсь на свою супутницю. Вона дійсно сприйме мене за божевільного.
— Майє, ти не хочеш скупатися?
Вона з подивом підводить вії, дивиться на мене з цікавістю.
— Я ні, але якщо ти хочеш, тоді будь ласка! Тебе однаково врятують! — I вона вказує поглядом в бік альтанки, де я помічаю двох-трьох зачаєних чоловіків.
— А може, у них зовсім протилежне завдання? — усміхаюся я.
Я роздягаюся голяка і повільно заходжу в солоний холод Чорного моря.
Хвилі хоч і маленькі, але все одно штовхають мене до берега. А ось підводна течія, відкочування цих самих хвиль, затягує далі, углиб.
Я мовчки занурююсь по шию. Мені дуже кортить поділитися цим неймовірним відчуттям. Згадую отця Василія, Давида Ісааковича. От якби їх сюди!
Озираюсь. Майя, вловивши мій погляд, махає мені рукою. З-за альтанки хтось спостерігає за мною у бінокль. Показати йому член, чи що? Ні, немає жодного бажання вибиратися на берег. Якось буде. Хоча президентського члена він, мабуть, не бачив жодного разу в житті. Мав би про що розповісти дружині й дітям!
У мене з’являється відчуття дивовижної гармонії, ніби я стаю невід’ємною й природною частиною моря, морської фауни. Здається, що кров у тілі холоднішає, так само, як і моє бажання повертатися на берег. Можливо, моя справжня життєва орієнтація — людина-амфібія? Як у старій радянській кінострічці. Може, мене треба тримати в бочці з холодною морською водою, щоб я почувався комфортно й не відволікався думками на дисгармонію, які постійно виникають між моїм середовищем проживання і моїм тілом?
